Я часто уявляю собі своє слоєне майбутнє.
Уявляю як мене, вбрану як на свято,
прошивають живі нитки.
Як гниє моя дерев'яна труна.
Далі шар скропленої слізьми землі.
Наступний шар - шар пластикових чи паперових квітів.
(як уявлю радісне обличчя продавця весільних букетів і траурних вінків, жах!)
Та й живі квіти ситуації б не виправили,
тим паче, коли б вони зів'яли, це виглядало ще менш естетично,
а сморід був би більшим.
Хоча...
(а ви знаєте що цікаво, на цвинтарях зовсім не пахне гниллю)
Потім звичайно мені б посадили квіти,
обговорювали те, що на сусідній пусто, гірше, недоглянуто
(потрібне підкреслити)
і зовсім не задумувались, що мене насправді це абсолютно не хвилює, як і моїх сусідів.
Далі - більше!
Вибрали б моє найкраще фото і вчинили б мені пам'ятник
або ще краще - бюст
(зараз це набуває популярності)
Потім до мене приходили з нерегулярною частотою,
віталися губами в чорний мармур,
зрідка скроплювали землю,
з квітів саджали неодмінно троянди,
нездогадуючись, що люблю я айстрові.
Боже! Краще кремація!
Розвіяли б мене серед гір, всеодно моя душа буде там.
Вона витатиме між Близницями і Петрусом,
впаде туманом на Піп Іван,
а далі вітром аж до Темпи.
Завтра неодмінно потрібно сфотографуватись,
запланувати похід в гори і порадитись із знайомим психіатром.