Бажання відчувати прокинулось. Знову.
Воно переростає у маніакальну нав”язливість,
кріпнучи з кожною хвилиною і розвиваючись.
Набирає кольорів і обертів. Сліпить.
Що мені з ним робити?
Викидаю на смітник. Воно повертається -
брудне і зле на мене. Лякаюся.
Тікаю від нього у сон.
Воно будить мене своїм прискореним диханням.
Стає нестерпно. Кави мені! О, ні..скінчилася.
Добре, здаюся. Іду. Ось цей будинок.
Зуби розбитого скла кажуть: йди звідси.
Та хто їх слухатиме?
Все тут кричить про покинутість.
Кричу разом з усим. (думаю — от би прокинутись)
Не можу в цих стінах вдихнути.
Скільки протримаюсь? Чи вже не винирну? Байдуже.
Хвилина залишилась. Не хочу амністії.
Все, померла. Тепер можна дихати.
Так, вже не боляче. Вже добре.
Тепер можна розчинитись. А можна розбитися.
Об непорозуміння чи нелогічність — на вибір.
Ця можливість заспокоює і дає право на відступ.
Чи люблю я фатальність? Задумалась.