Восени 1967 року історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету прийняв нову порцію студентів. Першого вересня нас зібрали на привокзальній площі, посадили в електричку і повезли у Синельниковський район на осінньо-польові роботи. В одному з колгоспів чистили на току кукурудзу.
Там я й познайомився з Іваном Данилюком. На нашому курсі українського віддення було ще кілька хлопців. Але вірші писали тільки Іван та я. На цьому грунті ми й заприятелювали.
Іван зовні виділявся серед нас. Був дуже схожий на Володимира Сосюру. Проте мав гостріший погляд темних очей.
Зпершу Іван мешкав на квартирі. А через рік поселився до нас в гуртожиток. Ми жили в одній кімнаті. Часто вдвох їздили на лекцій. У нас була з ним гра: виловлювати з течії живих людей „художніх типів”, тобто, людей, які характерними рисами свого обличчя, постави чи поведінки нагадували літературних героїв прочитаних нами книг.
Пригадую похмурий ранок пізньої осені. Їдемо на заняття. На зупинці Лагерна в трамвай зайшли з десяток пасажирів.
-Он чоловік з „Перця”, - повів головою вбік Іван. Я виглянув із-за його спини і не втримався від сміху: поруч з нами стояв чолов’яга з великим буряковим носом. Такі фізіономії випивох у ті часи часто з'являлися на політурках українського сатиричного журналу „Перець”, вельми популярного тоді в народі.
Це тренування — схоплювати „художні типи” з народу — не минуло даремне. Сьогодні, читаючи прозу Данилюка, бачу різьблені характери героїв його новел та повістей, що випасані на високому художньому рівні, в чомусь схожому на манеру письма незабутнього Григора Тютюнника.
В університеті діяла літературна студія „Гарт”. Серед її членів було чимало обдарованої молоді. Це чотири Володьки: Буряк, Іноземцев, Грипас і Пайос, Семен Ковальчук, Михайло Дяченко, Любов Голота, Женя Борщова, Сашко Твердохліб, а ще й колоритний Василь Перетятько. Були там і ми з Іваном.
За літстудійцями, особливо тими, хто писав по-українськи, недремно стежили кедебісти. Це вносило часом в життя тривогу, але завдяки цьому ми швидше ставали національно свідомими.
Над багатьма із наших друзів висів фатальний рок. У 30-40 років обірвалося життя Васі Грушки, Семена Ковальчука і трьох Володьок: Іноземцева, Грипаса, Пайоса.
Особливо полюбляв Івана Володька Іноземцев. Він бачив у ньому „дику, не зіпсовану життям натуру”, в якій по-особливому вигранювалася чистота душі. У Володьки був звичай: взявши по склянці „Червоного шипучого” — було колись таке вино! — він незмінно говорив: „Хлопці, давайте вип'ємо, щоб наші дома нажурились”... Всі ми були родом з села і той тост мимоволі огортав душу теплою згадкою про рідну домівку і село.
На четвертому курсі Володька проходив вчительську практику у своєму рідному селі Кам'яні потоки, що притулилося до Дніпра на протилежному березі неподалік від Кременчука.
Одного дня одержуємо з Іваном від Володьки листа: „Приїжайти в гості!” Ми дочекалися стипендії, кинули зайняття і гайнули в річпорт. Їхати до Володьки — одне задоволення. На Київ і до Кременчука летіли на крилах білосніжні „метеори” і „ракети”, на відкритих палубах яких можна було одержувати неповторну насолоду від споглядання придніпровських плавнів.
Цього разу не повезло, ми припізнилися. Остання «Ракета» уже пішла, пізно в вечері на Київ відправлявся лише старенький пароплав. Взяли на нього квитки до Кременчука і попрямували до вокзального кафе, аби згаяти час. Пляшка вина підняла настрій і ми вийшли прогулятися біля води. Несподівано на розі будівлі річпорта побачили старого діда. Він розіслав кожуха прямо на асфальті, підпершись плечем об стіну. В головах лежали клунки. Замість правої ноги тьмяно блищав костур. Довкола не було нікого. Дід повернув голову до нас. Не змовляючись, ми з Іваном повернули прямо на нього: „Що, діду, ідете з першої світової?” –розпочали жартома, бо надто він був схожий на солдата 1914 року. „А звідки ви знаєте?” — здивовано мовив дід.
Буває ж таке! Дід справді воював у першу світову, брав участь у брусиловському прориві, був у полоні. В Австрії, у таборі для полонених, йому щоночі снилася Україна і рідна хата на Київщині. Змучений війною і довгою розлукою, він тягся до неї тремтячими руками і не міг надивитися. Вдень чекав ночі, аби ще раз побачити її у сні, схожому на марення. Коли їх випустили, він не мав грошей на проїзд, то пішки прийшов з Австрії додому. Тоді ще ноги в нього були цілі. Праву він втратив пізніше, на другій війні.
Ми встали у Кременчуку туманним ранком. Пароплав самотньо притих біля причалу. Десь там залишився дід. Його розповідь щось перевернула у наших душах. Урок любові до рідної землі, пізнаний ось, так, ненароком, спресував мої почуття. Я поглянув на Йвана. Іван мовчав. Але видно було, він почував те саме.
Ми часто виступали з своїми творами по школах, училищах, в лікарнях. Іван незмінно користувався успіхом. Він уміє читати свої вірші. Однією з рис поетичного дару Данилюка є вміння виписати тонкий психологічний малюнок, а в прикінцевих рядках вірша вибухнути незвичним, часто драматичним фіналом, від якого терпла кров і тіло проймав трепет. Ця внутрішня експресія, посилена не менш експресивним читанням, складали на слухачів сильне враження. Іван знав, що він читав краще всіх, але гордості своєї ніколи не показував.
Після четвертого курсу Іван одружився. Ліля родом з Васильківки і пасувала йому. Схожі вони зовні і внутрішньо. На курсі Ліля довго трималася стримано, а потім розквітла, стала енергійною, натурою емоційною і поетичною. Де наяву, де тінню вона проходить нині через багато Іванових віршів. Це його Беатріче.
Після закінчення університету я залишився працювати на кафедрі, а Іван і ще два однокурсники пішли служити в армію лейтенантами. Пам'ятаю, якось серед ночі вони, наче грім, увірвалися до мене. Я жив тоді у Краснопіллі, в мансарді. В цьому гнізді, обставленому по-спартанськи, три лейтенанти: Данелюк, Валера Кулик і Валера Селімов леть втиснулися. Хлопці були збуджені, рипіли свіженькі портупеї, а на погонах тьмяно жовтіли маленькі зірочки.
Влучивши момент, я запитав Івана, як служиться. „Напував коня — стерявся..”, — натискаючи на „с”, процитував він рядок із вірша Тичини, засміявся і рубонув повітря рукою. Я зрозумів що служиться йому нелегко. І то була правда. По своєму характеру Іван готовий ще раз штурмувати Берлін, але солдафонство, яке процвітало в армії, викликало в нього апатію.
...”Білий сніг на зеленому листі..”, — щоразу вчувається мені наша любима пісня, коли намагаюся подумки хоч на мить повернутися у ті далекі студентські роки. Нічого, що сніг. Головне, що все це було. Хоч і відлетів той цвіт...
Тож будьмо, Іване! Будьмо завжди! Ми не лукавили з тобою, нас не осудять небеса...