ми не дивні. ми просто зграя,
йдем шляхом, що веде до краю.
Не зважаєм на дощ і холод.
Придивіться - ми є десь поряд
коли вітер гуляє містом,
наганяючи жаху свистом,
коли листя летить між очі,
коли жити вже хтось не хоче..
ми з"являємось. виринаєм,
як нізвідки, і забираєм,
що від сумнівів схудла, душу.
і тоді вже не хочеш - мусиш
з нами йти і шукати спокій
і ніхто не знає - допоки.
нас багато таких блукає,
йдучи прямо, убік звертає,
і знаходить примарну втіху,
розчиняючись в звуках сміху
не свого, а чужого. схоже
фарс тут є. та ніщо не може
зупинити стрімкий рух часу,
повернутись туди, де зразу
відчував би себе щасливим
де волосся було б не сивим.
де завжди хтось є за спиною,
де завжди тебе звуть із собою,
де ти вперше навчився літати,
де всі ті, кого не зібрати
знову разом - більше ніколи.
де кохання пройшов першу школу.
де є друзі - оті,що назавжди,
та що так розкидАє - хто знав же?
не поверне туди. не просися.
і хтось тихо шепоче: скорися.
колихай у собі свою тугу.
не звертай, уже вибравши смугу.