Знову кину монету, і знову випаде решка,
І нічого нового, лиш звичне й нудне старе.
Знову кину монету в надії, що доля збреше,
Що колись мені випаде все ж таки і орел.
А природа навмисне туманом весь час лякає,
Залишає в душі цей липкий, невиразний слід.
Так, я зовсім не Герда, і я не врятую Кая,
І орел мій, напевне, вмерзає в підступний лід.
Я, примхливий мій сум проганяючи геть щоразу,
Знаю, мрія моя - нетекуча ріка в імлі,
Що на мапі ще й досі свою не втратила назву,
Та її не існує насправді на цій землі.
Знову випаде решка, долоні як не підмощуй,
А орел десь ширяє за хмарами, як мана.
Бо у кожного птаха у небі своя жилплоща,
І у кожної решки насправді свій номінал.