Неначе звалище сміття,
Моя нещасна Україна
Вона, мов хата без життя,
Мов та покинута дитина,
Яку на родичів цькують,
Яку то склублять, то шмагають,
То гріш, знущаючись, сують,
То сукню з реготом здирають.
В батьки хрещені їй дають
Напівкаліку-напівката,
А в голову от-от віб`ють,
Що кривда – найсправніша правда.
Нестерпно в світі сироті.
Чужинці сорому не мають.
Хапають раз-у-раз батіг
І від братів малу ховають.
А люди, люди... Де ви, люди?
Вставайте, бо не стане нас,
Бо матір ухопив за груди
І в пекло тягне сатана.