Там, де вітер в полонині
Розвиває коси.
Я знайшов тебе, ту квітку
Що вмивали роси.
Я побачив і злякався.
Не вже то є правда?
Що ти є, що не примара,
Що не згинеш завтра.
Запитав у вітра в полі,
Запитав я хмари.
Чи то він навіяв мрії,
Чи серця удари?
Запитав у сонця долі
І місяця разом,
Чи вони то сліплять очі,
Чи мозок зі сказом?
Запитав морські я хвилі
Та скелі казкові.
Чи вони залили серце,
Чи почуття нові?
Разом зорі і моря,
І сонце, і хмари –
«нашої вини немає,
То є дійсно чари».
Те, що бачів до сих пір
Не важить і краплі.
В порівнянні з ней – з тобою
Навіть зірки теплі.
Біля тебе плачуть верби
І гнуться тополі,
І джерела розквітають
Барвінками долі.
І птахи, що свої пісні
Нам дарують гучно.
Пред тобою затихають –
Їм якось не зручно.
Звідки в тебе ті є чари,
Ніхто не питає.
Бо Господь, наш рідний батько
Ту відповідь знає.
Саме він тобі дав те,
Що сьогодні маєш.
І багато ще того,
Чого не чекаєш.
Народив тебе для того,
Щоб була моя.
Вільною, славною красою
Посмішка твоя.
Народив, щоб закохався
Весь світ, вся земля.
В тебе чисту, непорочну,
Як кохаю я.
Очі – наче спалахують,
Холодіє кров.
Неможливо зупинитись
Знову і знов.
Коли бачу ту красу,
Замирає час.
Замирає все навколо,
Навіть частка нас.
Жовті, як пшениця коси.
Очі – блакитні, як небо.
Її звали Україна –
Іншої й не треба…