До Рiздва

 

В надвечір*ї сонного Бугу,
Паленіє небо осіннє,
На далекому видноколі
Вистигає пахкий кальян.
У багряній предтечі хуги,
Первоснігу зріє насіння,
Безпорадне сонце у долі,
Зачепилося  у гіллях.
Чом  притих, тьмяноводний Буже?
За козацьким нудьгуєш степом?
За крислатими вітряками,
За  водою ясних джерел?
Чи  ж такий тобі осоружний
Став по осені  плавнів шепіт?
Занімів, ніби  чорний камінь,
Клекітливий колись орел.
Завмирає й холоне місто,
Заринає в пітьму  по груди,
І клоновані очі вікон
Не розказують про дива.
І, покинуту падолистом,
Булаву піднімає грудень,
Вже укотре з початку віку
До Святого веде Різдва.