Чекання
Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от... пішов.
І по ньому — лиш вітер і сніг.
...Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха
крутила вороже...
Журно обняв:
«Ти ж чекай, — обіцяв:
— повернусь».
Ще й під вінцем
завмирало під серцем: «А може?..»
Суджений нелюб
кусав насторожено вус.
Роки миналися.
Діти та будні обсіли.
Все ніби втихло. Спливло.
Увійшло в береги.
Тільки ж, бува,
щось заторгає двері у сіни, —
Скинеться чайкою,
а за дверима — сніги...
Весни дарують жіноцтву
манливі замрії.
Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона — понад весни —
чекає завію
З білих снігів.
У які він востаннє пішов..
Ожидание
Он потерялся в степях,
Во вселенской метели.
Так вот… Ушёл.
И за ним – только ветер и снег.
…Женщина прячет слезу,
Расстилая себе
и супругу постели.
Спится законному.
Дети летают во сне.
Вот и тогда –
закружились бураны враждебно…
Обнял с тоской:
«Ожидай, - обещал, -
возвращусь».
И под венцом
Замирала с печальной надеждой…
Рядом немилый
кусал настороженно ус.
Годы уплыли.
Лишь дети и серые будни.
Всё в колее. Поутихло.
Как будто вошло в берега.
Только, бывает,
Средь ночи
вдруг что-то разбудит –
Чайкой взовьётся,
а там – тишина и снега…
Стаей весенней
мечты потаённо взлетели,
Нежной волной
на груди колыхается шёлк…
Только она – через вёсны –
Стремится к метели,
к белым снегам –
он когда-то в снега
и ушёл…