Коли сонце сiдае за обрiй
i крадеться вже вечiр до хати,
пiд вербою що все про нас знае
я на тебе знов буду чекати.
Мiсяць тихо пiдплив на хмаринцi,
вiн не раз рустрiчався тут з нами,
а сьогоднi я з ним наодинцi
i з заплаканими очами.
Я чекатиму аж до свiтанку,
хоч я знаю що ти не вернешся
маеш кращу, нiж я, ти коханку
з нею вранцi сьогоднi проснешся...
Встанеш тихо, зготуеш iй каву
i розбудиш солодким цiлунком,
i промовиш так нiжно, ласкаво
що вона е безцiнним дарунком.
В тi хвилини я буду з вербою,
першi променi сонця зустрiну,
незмирившись з життям i з судьбою
я в безкраее небо полину...
Поховають мене... й на могилi
проростуть невiдомii квiти,
на колiнах вмиваючсь слiзьми
ти пробачення будеш просити.