Не журись! Буде квашена капуста, будуть яблука

Виктор Сирота
Ніколи не буде поетом той, кого Всевишній полишив дару дивуватися світу від колиски до домовини – у всьому радіти: сходу сонця і квітці, бджолі і зайцю на природі, синиці зимовій, яка шукає несолоного сала, соняшниками і цвіту яблунь, дивуватися, як із дрібної насінини народжується колос, могутнє дерево. А хто фарбує світ у дивовижні кольори і літом і восени, весною і взимку! Тож не кажіть, що немає підземного царства! Бо хто ж фарбує редиску і буряк, моркву і редьку!
Про такий текст собі я подумав, коли почув у слухавці голос Віктора Сироти із запитанням: «Як краще поквасити капусту?»
Ділюся:
- Треба в чоловічий день нашаткувати пізнього сорту капусту, не солити, не м’яти, порізати моркву і в банку. Закип’ятити літр води і добавити столову ложку солі і столову ложку цукру і залити охолодженим розсолом. Можна додати пахучого перцю (горошком) чи лаврового листя. Через два-три дні будеш жалкувати, що мало заквасив.
- А Чого? – питає Віктор.
- А того, що за вуха не відтягнеш. Та якщо під чарку, годі і гомоніти. Москалі не дурні, рятувалися від похмілля капустяним розсолом.
Такий діалог.
І потім прохання.
- Ти ж знаєш, я з Могилева, козацького старшини Могили села. Звідти мій дядько пішов форсувати Дніпро. Будеш у Шульгівці, поцікався, чи немає серед загиблих і Миколи Сироти. Роки ідуть, а невигойно ятрить душу гріх перед родом. Їх погнали на смерть без зброї…
- Ні, в списку загиблих немає Миколи Сироти. Я знаю, мабуть, на правому березі треба шукати, - говорю.
- Хоч нікого не полишилося в селі. Хоч це і не точно, бо всі на цвинтарі ц сімейному пантеоні:і батько, і мати, і рідні, і друг мій, а точніше – брат із Могилева, поет Олександр Зайвий. Пригадуєш, я доклав зусиль, аби видати його вибране «Свище вітер у багряній діброві». Висували на Державну премію імені Шевченка (посмертно). Не дали.
- І вже не дадуть, - підсумовую я.
- Переді мною ця книга. Ось я тобі прочитаю.
* * *
Україно! Сизими стогами
Горе підвелось,
І твоя душа під батогами
Стогне в хорах кобз.
Здобрювали гумус животворний
Кров’ю сівачі,
І пекла ти на стражданнях чорних
Білі калачі.
А на калачі твої та сало,
В сить і голотву,
Стільки вражих ратей розкривало
Кручачу ротву!
Всім царям-псарям варила кашу,
В рабстві без кінця.
Через власну землю найбагатшу
Ти жила в старцях.
Нині, хоч наЇлась і зоділась,
Все одно в старцях,
Та ще й так лицем перемінилась,
Що нема лиця.
Бачу гру перевертнів підступну,
Підлу їхню суть.
Нашу мову, як дідівську ступу,
У музей несуть.
Стихла українська колискова.
Ти немов німа.
Статус є у Сала, а у Слова
Статусу нема.
Твій Я, Україну моя люба,
До кінця судьби.
Ти мене знайшла, як люльку Бульба,
І не загуби…
Замовкає баритон Віктора. Пауза. Золота людина Олександр Зайвий, золотий, як золотканне полотно, на якому вишита доля України.
- За такі рядки премії мало, - кажу. – Такі рядки мають бути писані і в букварях, і на гривнях.
- Бо премії і звання тепер дають тому, у кого торба, повна всякого добра. Ось пам’ятаєш, лікарю Миколі Касьяну із Кобеляк не дали звання Героя. Подейкують, що геніальний ликар геніально висловився привселюдно про можновладців, які п’ють людську кров. Та хіба тільки це.
Знову пауза.
- Хочеться в сад. Був на Приоріллі сад. Гримів на всю Європу. У Кремлі ласували партійні небожителі яблуками із берегів Орілі. А тепер? Тепер плач бере.
- Не журися Вікторе. Я покажу тобі справжній сад. Не перевелися майстри в Україні. Є в нас інтенсивні, європейські сади.
Їдемо під Запоріжжя. В козацький край.
Машина котиться впродовж рядів яблунь, на яких висять такі яблука, про які і Єва не мріяла.
Зустрічає нас Віталій Білоконь. Молодий. Дужий…
Приймає делегацію із Дніпропетровського агроуніверситету. Студенті і викладачі закушують осінніми яблуками. А Віталій говорить, що будемо їсти українське яблуко, коли будемо добре працювати, а не думати, що нас нагодує Європа.
Гріх жити в Україні і бути бідняками. Так що, хлопці, не журіться.
Рушаємо у місто. Мовчимо. А потім знову вибухає яблуко, емоцій від побаченого саду.
- А могилу дядька Миколи я знайшов. Поїдемо, посадимо яблуню, - говорить Віктор.
І народяться нові поезії, мудрі думки, і журитися ніколи. Будуть квашені і капуста, і яблука.


Василь ПЕРЕТЯТЬКО,
Член Національної Спілки
Журналістів України.