На молитовнику пальці тонкі,
сльози на срібних тарелях.
У лабіринті зотлілих років -
мандри за крапками Брейля.
Опір – на попіл, а тугу – на пил,
тіло – за ними, по колу,
те, що Гончар обережно ліпив,
те, що зникоме і кволе.
Скільки топтати на втіху вітрам
килим зеленого рясту?
У сповідальниці хижа мара
потай укрилась під рясу…
Через віконечко кігті повзуть,
мить – і лукавий пригорне.
В мороці чорному, ніби мазут,
кучері - збурене горно.
Темряву сяйне розіб’є тепло:
стиха затенькає зліва -
звірові лапи вогнем опекло,
звір утікає до лігва,
далі від прірви бездонних очей
і таємниці у лоні.
Ляжуть, як Божа любов, на плече
рідні широкі долоні.