Муку творчості, славу і гроші…
Все, до крихти ділили на двох
Шкода, не долуна осіння пісня
І листопаду не спинити літ.
Діждати б калинового намиста.
Коли я буду вже у далині….
І до останнього молити час за долю,
І в нагороду за одну розлуку
Вона не відповість: “Не забувай…”
Коли ми увійдем без стуку… в Рай…
Я сивію, захоплений юрбою.
І божеволію, почувши цю капель.
Я ж так хотів зостатися з тобою,
Коли ти увійшла. Коли ти є…
Твої, наповнені чуттям, глибокі очі;
І, як самі спалахують свічки:
Я не марную час, тобою лиш живучи,
Коли ми разом: я і ти…
Шкода, не взяти літа у зими.
Як нас тоді шукали копи?!
І не тебе, - мене знайшли,
Коли, заручені, ми вдвох були…
Я не віддамся їм – за грати –
На допит катів за святих усих.
Вімкнути і перемикати – їм не дано
Життям закоханих, одних…
Коли б твої слова постали
В щоденнику рядком простим:
“Його знайлша… Зустріла… Знаю!
Кохаю! Вічно буду з ним!!!”