Вже золоте буяння відгуло,
Та вперто не бажає червоніти
Самотній лист, останній спомин літа,
Заплутавшись в мережеві гілок.
Він ще плека надію, хоч вже час
Тепло долоні віддавать долівці —
Він ще не в тому гуморі і віці,
В якому мусить смерть свою стрічать.
Бо ж сонце ще не згасло понад ним,
Бо ж вітерець, хоч не палкий, а пестить,
Бо ж дощ, доволі лагідно, мов песик,
Долоню лиже язиком шорстким.
Ще стільки залишилося в душі
Снаги і спраги, почуттів і хисту,
Ще в пам’яті шумить ошатне листя,
Не відаючи спину й рубежів.
Ще стільки недосягнутих взірців,
Ще стільки є надбань, щоб стать на варті…
Нікого поруч. І, мабуть, не варто
Себе обманювать і недоціль.
І він, зневірившись, почервонів
Від сорому через свою зневіру.
І, відірвавшись, полетів. Не в вирій.
А до землі. І розчинився в ній.