Що ти ховаєш, коли всміхаєшся мені?
Тих вулиць заблукалих фарс і ту інтригу,
що фарбувала ніч у жовтії вогні?
Що згадуєш, коли ось так всміхаєшся мені?
А може ту негоду, що затуляла шлях,
а потім малювала благо
в твоїх-моїх очах?
Як пригортав нас листопад морозно,
Як сивому схотілось, аби нам стало просто?
В куточках губ твоїх янтар із схованого літа,
Гірських доріжок тінь, від коней пил і море світла,
Присвячене старому дубу танго, алей вузьких мотив,
Адажіо містечок, міст, так мило час це все відкрив.
У посмішці твоїй побачить хочу справжність
Тих сновидінь, що потрапляють в ніч незграбно,
І тих пісень, що в унісон наспівуєм так славно.
Там я розгледіть маю доріг пряму шляхетність,
Шляхетну прямоту від натяків і легкість,
Ще сліз, цих рідкісних краплин, солодкість.
І весняного ранку пряну вогкість…
Бо, може, це ввижається при дні?
Скажи і посміхнись мені!