Авто, що мчав би швидше за мій, на трасі не спостерігалося. Я намагалася витиснути зі своєї крихітки „Аудіо” все, що могла: мені здавалося, що джерелом усіх проблем є мій офіс і якщо від’їхати якомога далі, вони вмить зникнуть. Нічого подібного! Офіс залишився далеко позаду, а кількість проблем не зменшувалась. На горизонті показався міст. Звернути на міст і ще трохи поганяти по нічному місту? Чи ні, не звертати, поїхати додому? А може таки звернути, заглянути в улюблений ресторанчик: повечеряти, заспокоїтися? А втім вже пізно. „Вирішуй швидше, істеричко! – злилась я сама на себе. – Їхати на той клятий міст чи ні?!” і додала вже вголос:
- Щоб він згорів! – і в наступну ж мить пожалкувала про це. Якось не помітна для мене огорожа, що виділяла міст від дороги, випірнула прямо переді мною, я різко вивернула кермо вправо , одночасно намагаючись збивати швидкість. Мабуть на якусь мить я втратила свідомість, а коли нарешті прийшла до тями, моя машина вже спинилася і зразу ж подумала „чорні думки повертаються”
Ззовні до мене доносився страшний гул: десятки машин одночасно сигналили. Я затиснула вуха, намагаючись зібрати до купи думки., які активно протистояли цьому процесу. Скоро гулкім припинився. Я різко підвела голову і дала собі труд поглянути у вітрове скло: може хоч щось проясниться.
Картина, що відкрилася, мене точно не тішила. Капот моєї красунечки зменшився удвоє і став більше схожий на гармошку - наслідок поцілунку із тією самою огорожею моста, тальки не посередині , а збоку. Саме вітрове скло було вкрите павутинням дрібних тріщинок, а в деяких місцях скло просто вилетіло і тепер там „зіяли” невеликі дірки, через які я й спостерігала жахливі метаморфози, що спіткали моє авто.
Десь грюкнули дверцята і почувся чоловічий голос:
- Ти покійник! Чуєш, виродок?! Ти що робиш, опудало?!
Я сиділа, вчепившись обома руками в кермо, мало розуміючи сенс цих вигуків.
- Вилазь, придурок! – подовжував голосити глухий соковитий бас. – Ну, псих! Я тобі покажу! Да я тобі........!
Голос наближався і ставав більш гучнішим, а я навіть не ворухнулася. Лише розглядала власні руки. Хоча, що там було розглядати? Ніготь на лівому мізинці зламався.
Тільки коли дверцята з моєї сторони відчинилися, я повернула голову, аби поглянути на свого нового знайомого; він же, до цього лаявшись особливою мовою, узрівши замовк, тільки й пробурмотів ”Баба...”
Одягнутий він був у темні джинси, фірмову куртку, в даний момент розстібнуту , з-під неї виглядала футболка , узутий у кросівки доларів так з 300.
- Оце так ! Баба! Ні - ні, скажена, бездарна жінка!
Я скривила лице і повністю полинула у вирій нескінченного прокляття, що ніяк не могло зійти з мене.
- Чого мовчиш? Психічка ненормальна? Ти бачиш, що робиш?
Я на мить замислилась: а чи бувають психічкі нормальні? А згодом щось бормотіла про те, що звідки цей міст? Я ж ніби-то хотіла...Він не розгубився і зрозумів, що я в стані потрясіння і потребую психіатра.
- Ну виходь вже!
- А ви не будите мене бити он тою битою, що лежить біля вашої... трохи вийшовшої з ладу машини?
- Я б залюбки! Але...
Мої очі охопив смуток. По щоці текла холодна сльоза. Червоне обличчя та руки тремтіли, то від холоду, то від страху. Точно сказати я і не пам’ятаю. Чоловік підійшов до мене та обійняв, ціпко замкнувши руки на моїй спині. Лив шалений дощ.
- Ну, як ти? – він накинув на мене свою куртку.
- Краще. – і тут на мене напав багатослівний синдром. – Я оплачу! Все! Я навіть куплю тобі таку ж машину! Ні, навіть кращу!
На хвилину я кинула погляд на його „ Мерс” і мене овіяла думка, що мабуть не осилю.
- Тихіше, зараз все буде впорядку!
Він узяв свій мобільний і розмовляв з якимось другом, може з другом. Він кричав на нього, немов той в усьому винний. Тим часом я оглядала залізну бляшанку, що колись мала вигляд на 100 балів. Це було моє авто.
- Ну от і все. – сказав незнайомець. – зараз приїдуть мої люди. Вони заберуть мою машину і підкотять іншу. Я Макс.
- А я ця... Світлана. – тримтівшим голосом відповіла я.
- Чого ти? Вже все нормально. Дощ закінчився і скоро я відвезу тебе додому.
Я зовсім не була проти. Хотілось, щоб все якомога скоріше закінчилось. І я додала:
- Так. Але що робити з машинами.
- Не турбуйся. Їх відвезуть на ремонт і вони будуть, як нові.
- Макс! Якого бісу... Що тут трапилось? – почувся голос страшного чоловіка з бітципсами, як у того силача з програми „Богатирі”. Так, це був він. Справжня махіна українського суспільства!
- Добрий вечір! – привіталась я. Як тільки хотілось отримати його автограф!
- Це вона винна? Дурепа. – майже тихо сказав цей клятий спортсмен.
Максим все заперечував. Я не лізла. Бугай дивився на мене, наче вбити хоче. Потім підійшов і попросив пробачення. Зрозуміло, що в такій ситуації я швидко пробачила і відійшла подалі від них.
Я трохи бродила на мосту, дивилась вниз і думала про цю божевільну пригоду.
- Ну ось і все. Сідай до мене в машину. – гукнув Макс
Ми їхали нічним містом не промовив ані слова. Говорити не хотілось з ним, справа була не утому, що з ним. Говорити не хотілось навіть самій із собою. Я не знала про що думати.
- Куди тебе вести?
- На метро „Лівобережна” будь ласка.
Я задрімала. Мені наснився вогонь біля якого мені було не жарко, ні холодно, а дуже спокійно. Він наче обороняв мене. Я прокинулась від того, що машина зупинилась. Максим сказав, що приїхали. Я взяла свою сумочку, подякувала і вийшла.
Неділя по тому він подзвонив, а ще через одну ми зустрілись в Маріїнському парку. І хто знає, де він знайшов мій номер... Відверто кажучи, мене це зовсім не турбувало.