Який це жах, мое село...

               
За обрій,сонечко сідало,
Я їхав Шабською селом,
Чи то мене дитинство звало,
А може так воно чомусь прийшло.

Я їхав ледве між хатками,
Побачить я , когось хотів,
Чи та хатинка ось Івана,
А може тин отой, Петрів…

Старі паркани повалились,
Двори бур’яном поросли,
Тини низенькі похилились,
А деякі вже геть згнили.

Я так хотів когось зустріти,
Кого я знав, і поруч жив,
Як були ми маленькі діти,
І разом пасли тут корів.

Мені зробилось геть темненько,
Я жінку  там одну зустрів,
Без долі, боса наче ненька,
Як пісня жалібна без слів.

Вона пішла в стару хатину,
Розсохлі двері, бите скло,
В руках несла малу дитину,
Який це жах – моє село…

А в Києві, за крісла  б’ються ,
І лихоманить скрізь суди.
Селянин голову схилив,-
Бо йти йому, нема куди…


                15.03.2009 р.