Навіщо ти мене пізнала?
Нащо мене колись шукала
Посеред ночі, клята згубо?
Лиш через те, що надто грубо
Повівся я колись з душею,
Навіщо говорити з нею
Ти намагалась, хоч запізно?
Залиш мене, бо надто різні
Ми є з тобою. Ти ж не винна,
А так чи ні... коли поринув
У твої очі, все забуте.
Нехай тепер не сміють люди
Над проклятим знущатись в світі,
Хто так хотів свої розбиті
Стуляти вікна знову й знову.
В ту мить я втратив глузд здоровий,
Коли серед хмільної тиші
Я мовив: "Тебе одну лише
Зміг покохати, втратив спокій".
Та ти... ти засміялась. Боги,
За що, за що - простій людині?
Тебе звеличив, мов богиню,
То й каюся. Вогню вже того
Нема у нас, нема святого!
Якщо було. Я божевільний?
Іди собі, навіки ж вільна,
Я відпустив! Кохала, кажеш?
Своїм онукам це розкажеш,
Ще ж посмієшся наді мною,
Я знаю. Здався вже й без бою,
Убивце пісні! тобі досить,
Достатньо того, що не носить
Земля такого ідіота?
Та прошу, тільки без скорботи,
Без співчуття, без жалю, суму,
Це все фальшиве. Нитки-думи –
Єдине, що мені зосталось,
Та не жалкую я, не каюсь.
Іди ж ти к бісу, йди!..
Зриваюсь.