Я теж, як відчуваю, так римую,
Щоб жодної події без вірша
Не промайнуло, та знедавна чую,
Як у минуле проситься душа.
Туди, де на деревах я й черешні
(Садка старого вже, на жаль, нема),
В поля хвилясті, у дощі пройдешні,
В сніги по пояс (де вже та зима?)
Читаю вірші й так Вас розумію,
Мов ми жили колись одним життям,
І співчуваю Вам, і співрадію,
І співтворю, і щиро заздрю Вам.
Я вдячна за чуттєву бездоганність
Бажань і за неспокій у душі,
За те, що спогадів недоторканність
Ви чемно загорнули у вірші.
З минулого злітає павутиння,
Час відступає і немає меж
Для споминів, тому, що пуповиння
Міцнішає з роками-не вгризеш.
І знов сільський пейзаж переді мною:
Дими на тлі похмурих кольорів,
І хочеться, аби перед зимою
Хтось пригорнув і спокоєм зігрів.
Там все таке тендітне. І в дорогу
Нічого не візьмеш, лише сумні
Три крапки і просту довіру Богу,
Щоб повернутись допоміг мені.
Відпроситься душа обов’язково,
Коли я наживуся досхочу,
В кінці, як тінь з небес, як тихе слово,
Я крізь усе минуле прилечу.
На пагорбах отих повік і нині
Бог спочиває кожен сьомий день.
Не народилась я на Буковині,
Але про це дізналась від людей,
Для котрих стала рідною та мова,
Що знана й на запрутських берегах.
І все, що почалось колись «ab ovo»,
Скінчиться враз і оживе в віршах.
І будуть після нас когось любити
Коханням нашим, щиро, без прикрас.
За кожну мить роки збирають мито,
Та снігу посірілого не час.
Час змішувати фарби і насіння,
Час каятися і плоди збирать,
Пора міцне споконвіків коріння
Сльозами молитовно поливать.
Але у пору сивих хмар врочистих,
Коли змиває дощ з небес блакить,
Про воскресіння сліз у душах чистих,
Про Буковинську осінь розкажіть.
І ще про Чернівці такі самотні,
Сумні і мокрі посеред зими,
І ще про те, які ми всі сьогодні,
Якими завтра можем стати ми.
Про той старий вітряк, що зупинився
Обіч дороги, й спогадом пече,
Про вірш новий, що в серці народився,
А ще про вічність, і про Бога ще.