А час спливав обіймами дощу,
Немов з клепсидри Всесвіту він линув.
Я знов до тебе подумки лечу,
Бо спомин про твій дотик не загинув.
Що це? Кохання? Ні, його нема.
Воно у мушлі, ще не народилось.
Немовби оксамитова стіна
Закрила душу, та вона відкрилась,
Прокинулась і встала босоніж,
Вібрала в себе дощові краплини,
Всміхнулась. Тільки дотик, наче ніж,
Порушив мушлю в пошуках перлини.
Фотокартка з Інтернету:http://krasota-gif.com/different.htm