Уальга Васкес
(Берталісія Маченте-і-Васкес, Коста-Ріка)
***
Твоя зраджена любов
найсильніша –
мушля холодна
в гарячім піску
порожнечі
***
Не сподівайся на відлуння.
Для лун, квітів і людей життя коротке.
Вічні тільки поцілунки закоханих.
Енрікета Менендес
(Гватемала)
***
Дитя
таке миле
виростає серед книжок
фільмів кафе любові
Воно спостерігає життя
вивчає досвід Монтеня
і бачить скульптуру Фідія
Але коли воно спить
я тихо нашіптую йому сни
долин Іцмачі*.
* Священні для індіан місця битв з «цулями»-іспанцями
***
В нашій кімнаті
танцює на стінах
маленький божок Напо;чтлі
Не бійся його –
це промінь
моїх поцілунків
Тереза Мартінес-і-Гутьєррес
(Чілі, 1948-1975)
З циклу «Ель Кампо де Депортес» («Стадіон»)
1.
Ти був непевним
мій в’є;хо
І я шукала для тебе щастя
Прийшли солдати
В ніч орхідей
ти здавався мені
усміхом
Прийшли солдати
На шкалах приречення
вигасло сонце
навхрест прожектором
Прийшли солдати
2.
Мертві сутінки
під світлом прожекторів
(мошкара – і та нас жаліє)
Солдат на вишці –
юнак із покірної сельви
І так вітряно пахне морем
і чайки завітали до нас
поплакати
3.
Нас було дванадцять
біля стіни
Стадіону нескорених
Свята Терезо!
Розстрілювали
короткими чергами
довгу надію
Свята Терезо!
На пагорбі землі
моїх предків
виросту мальвою
до Сина Сонця
Свята Терезо!
Не ревнуй мене
До поганського бога
Свята Терезо!
Берталісія Перальта
(Панама)
Ноктюрн: Місто
Фіолетовою ніччю
в напівдрімоті
бредуть хмарочоси
тихий блюз
тіні закоханих
кроки самотніх
Фіолетовою ніччю
приходить
передчуття зустрічі
***
Наші тихі зустрічі
Залишаються
На дні філіжанки кави
Гущею думок та спогадів
Тому ворожимо на минуле
А не про майбутнє
***
Очі твої
Леліють великі мрії
Твоє велике серце
Хоче любити весь світ
А руки твої
Змучені важкою працею
На канатній фабриці
Хочуть не переставати пестити
Маленькі надії
Лінда-Марія де ла Маньяна
(Венесуела)
***
Тут темна паводь
і добра з небес не жди –
Чужі, безликі і тремкі,
мов сплеск води;
і плаче в спогадах трава
така зірка;;
минаєш дні повз липи цвіт
і естакад.
Та тільки квіти як вогні –
дрімотний ліс.
Чекаєм спокою в пітьмі
дощів завіс.
;
Моріс Карем
(Бельгія, 1899-1978)
Ось інші вірять в Бога,
Він вірив у хмарки,
І всі довкола строго
Сварили навпрямки;.
І вірою дурною
Він друзів засмутив,
Їм лагідно, із грою,
Спокійно відповів:
«В троянду вірять руки,
Квітчина – у бджілки,
У воду вірять щуки,
А я ось – у хмарки».
Станка Пєнчєва
(Болгарія)
1.
Дано тобі маленьке поле.
Якщо хочеш – зостав його диким та вільним
або довби його землю, тверду, наче камінь,
ори її ралом чи просто руками,
її засівай, ніжністю або ненавистю засліплений,
а потім пшеницю залізом жни загартованим.
І мені дано маленьке поле…
Падаю в його борозду, задихаючись з болю,
і знову встаю, щоб кидати безсонно
жмені зерна долонею своєю обпаленою,
встаю – адже закінчується день і ніч,
насувається темінь.
А поле моє – воно, як земля,
величезне …
2.
Все слід робити вчасно –
залишити палаючу ватру,
доки вогонь не перетворився на попіл;
і вчасно піти з-за столу,
щоб не ділити залишені крихти;
і відвести очі,
доки очі інші не охололи.
Я не люблю сухих квітів,
порожніх бокалів.
Ти ніколи мене не торкайся
без кохання.
Саргілана Гольдерова
(Саха-Якутія)
* * *
Я завжди була.
І буду
у часи далеких тюрків
і моїх прапредків ху;нну
бачили мене скрізь люди,
чули голос чистий мій.
Я пагінчиком зростала
у священнім гаю сили
і роками міцнів пагін
і пробив віків могили
одержимістю,
котра лиш є для мене притаманна.
Був тривалим шлях,
марудним:
в золотій піщаній бурі
сонячних
степів безмежних
кочувала я верблюдом
до тих меж,
до гір наснаги,
що так вабили в спокусах,
в думах,
хтивих, бунтівничих.
В часі розладу та жаху
і обурення природи,
наче юна я шаманка
з посохом і зичним бубном,
із калаталом,
у шатах,
що сягають до колін аж,
я здіймалась над вогнями,
зір долонями торкалась,
і олені завмирали
від очей моїх
шаманських.
А зимою, в холоднечу
я тулилась в тісній юрті,
до каме;льки притулялась,
нитки мила і сушила,
шкіру мнула,
і співала,
і розчісувала коси,
все про юнака гадала,
чорноокого,
зухвальця…
Я – поет,
Тому я
я;ро,
і скажено,
аж до болі
хочу бути споконвічно –
і сьогодні,
і в минулім,
і в майбутнім –
доки
сонце в небі гріє,
зорі сяють,
вітер виє,
щоб хлопчиськові,
дитині,
немовляті ще синочку
ймення дати,
щоб ім’я це –
це якутське ймення добре –
заблищало
словом віщим
на віки усі наступні.
Роман Ругін
(Югра – Ханти-Мансійський округ)
* * *
Минулого в хантів меншають долі.
Прадавнє ти слово почуєш не в школі.
Мов вітер північний, освітній прогрес
в молитви і міфи відбив інтерес.
Хоч в книги записано казку і пісню,
що створені автором древнім, безвісним,
та став телевізор для нас дзвонарем.
Все рідше ті книги ми в руки берем.
Були ж бо у ха;нтів колись молитви;
на сон і на ло;ви, на щастя верстви.
Молитви про довгу у тундрі ходьбу.
Молитви про щедру у прі новодьбу;.
Молитви про дощ, молитви про вітер,
молитви про соболя, птаху і літо.
Молитви до матері-нені землі,
молитви до сонця у вишнім теплі.
Молитви про мир, молитви про море,
молитви чиновницьким діям нескорених,
про та;тя нічного і злобу щоденну,
і навіть молитви про жінку смиренну.
То ж ну;мо останнії крихти роздам
з торбинки епохи минулої вам,
щоб ви пам’ятали молитви слова,
і знали, які в дідусів божества.
* * *
Три старі, вже забуті молитви.
Просив бо мій неушку;йницький предок
у грізного бога не гніву для битви,
на Півночі ж війни не були кредом.
Просив про успіх мисливський для себе
і захист для рідних від зла та калічень.
Частіше, ніж зараз, дивився у небо,
такий був у хантів прадавній звичай.
Юрій Султанов
(Азербайджан)
ІМПЕРАТИВ НАТХНЕННЯ
Білі коні часу
Винесуть нас на окраїну
«Духовної імперії»,
гривами небо розкроюючи.
Вершники нескінченності
Послаблять вудила вічності,
Ідоли нашого часу, –
Стренги скіфського стремена.
Безсмертні їхні душі грішні.
Морди опустять коні
У швидкі, мутні води,
Вип’ють місяць і зірки,
Порушивши канони оди.
Чорна ніч – паполома
Приховає їхні могутні спини…
Змішає художник фарби
Для геніальної картини…
* * *
У дикому полі кінь гуляє
Без сідла і без вузди,
Круп атласний прикрашає
Знак таємнної зорі.
Вітер гриву розвіває,
Б’є копитами гнідий,
Поруч вершник умирає,
Збитий ординською стрілою.
У небі ворон вимірює
Чорний шлях – він у два кінці.
Смерть ординцю передвіщує
За козацького гінця…
У полі дикому кінь гуляє…
Чий той кінь? І чиє клеймо?
Тільки в небі Місяць знає
Де кувалося те тавро.
МАРКОВІ ТЕПЛИНСКОМУ
Ми – вовки
Замкнуті
В часі
Простором,
Нас гнітить тягар
Язичеських пристрастей,
Степова кобилиця,
Вітер мандрівок
Вигодували нас –
Непрошених гостей.
Ну що ж, ми тут
І значить є
Якийсь сенс –
Резон у полюванні –
Він у нашій плоті,
І у вашому поті.
Так бути! полюванню!
Але в цій гонці
По кола крайці
Один результат:
Нам із кров’ю предків
Передано код –
На винищення…
І здибивши холки
Степові вовки,
Ощиривши пащі
На сніжному насті
Лежать рядами
І сніг підтанув
Під їхніми тілами
Від теплої крові…
Адже в цьому світі
Ми усі – ізгої,
І дивимося у вічність
Очима Гойї.
* * *
Так млосно танув сніг
На початку лютого,
Під музику весни
Сумували тополі,
І старі качелі
Скрипіли на вітрі,
І двірники бурчали
У під’їздах зранку
На чортячу погоду
На початку лютого…
По суті – нудний місяць
У стовпчику календарному.
***
В очах, що в дзеркалах венеціан
глибоких, як полудневий Схід,
раптом відблиск з’явиться слов’ян,
пронизуючих Візантії потік.
І золочених куполів сяйво,
колон червлених та імперський гнів,
на полотнині народжується шедевр
як символ переказів давніх.
Мить натхнення благословенна,
і кисть вільно падає на полотно,
і сутність епохи таємну
виявляє Знак – остгот між явою та сном.
Шукає він зв’язок часів, прозір
шліфує майстерність, відточує зір,
ще одна, тільки одна мить –
покладено останній мазок,
широкий, як таємничий Схід.
ЕКСТАЗ
Тремтіння хвилею прокотилося тілом…
Ніч чорною пантерою вигнула спину,
завмерла хтива,
готуючись до стрибка,
зіницями впіймавши місяць – лососину.
Жриця Ізіди на ложі в храмі
лимонні часточки, краплі нектару
на блюді срібному
перебирає,
тіло її в обіймах пожежі.
Тінь з оголених плечей сповзає…
Форму змінює нічне світило…
мить, і бусинки поту
на верхній губі
алмазами блищать, курить кадило…
Жриця в екстазі – з’явилася Ізіда.
* * *
Одягнена ти немов птах
шатами крил
політ твій над пеклом –
виклик земної юдолі
у якій я
приречений копошитися
у лабіринтах твоєї душі
споконвічна таємниця прихована
скарбів незліченних
у колекції пер павиних
не мерхне твій лик ідеальний
у кожнім русі тіла
у глибинах його сакральних
самітності томного млість
і видихнув і подих
і дражлива зваба
свідчення не земного –
небесного перебування…
Одягнена ти немов птах
шатами крил –
прекрасна і … нереальна
* * *
Як вгадати напередвизначене
У картині цілісній створіння?
Бог у нашому розумі чи у серці?
У чому зміст споконвічного руху?
* * *
О, якщо б кожний знав відповідь,
Навіщо з’явився він на світ,
Нудне б, напевно, життя було.
Ніч – Таємниця, Істина – світанок.
* * *
Усе наше життя – Небуття каприз!
Земна мудрість – легкий у морі бриз.
Не зваблюйся знанням буття,
Бо за порогом чекає сюрприз.
* * *
Якщо наше життя – наче спалені сірники,
Чи так варто змінювати свої звички?
Обманювати себе, друзів і Бога?
Підсумок один – дві дати і лапки.
* * *
Не метушися! Адже суєта, як мак –
Учора палав, сьогодні вже нагий.
У вічності є логіка своя:
Вчений у тупику – приходить Маг.
* * *
Коли міліє Західний потік,
Ми звертаємо погляди на Схід.
Не раз бувало і навпаки.
Кругообіг – ось мудрості плід.
* * *
Поет – творець інших світів.
Він і Ширин, і цар Хосров.
І пекло, і рай його зваблюють.
На ньому божественний покров.
* * *
Блукати в лабіринтах Пам’яті
між сном і реальністю,
вдихаючи аромати спальні
на м’ятій постелі
у головах божевільної жінки
с фігурою,
начебто викроєної за лекалами
спрацьованим
італійським скрипковим майстром,
наприклад, Аматі…
І почувати,
як поступово містика зникає
крізь нещільно зашторені вікна,
і настає твереза цілісність,
яка остаточно убиває
мишачим кольором світанку
хитку Пам’ять …
;
ЛІКОСТОМОНОВІ ОДИ
Ім’я цього давньогрецького поета – Тімн Лікостомон – відоме, як правило, історикам античної літератури. Він належав до кола афінських послідовників римських поетів-неотериків. Його твори не входили в радянські часи до хрестоматійних видань з тієї причини, що важкий шлях служіння музі поезії вивів Лікостомона в кінці буремного життя на дорогу в християнський скит. Звісно, як кожен неофіт, він прийняв Об’явлення з усім максималізмом новонаверненого і тому облишив писати оди, що, мов дзеркало, відбили намагання пошуку ним Істини. Вважається, що древність – то засушені квіти, яким годі повернути колишні барви й духмяність. Та все ж кожне покоління осмислює досвід попередників.
ДО ДРУГА
Сніг на узгір’ї ясний лагідно землю накрив.
Втішся, прочанине, тут шляху для тебе нема!
Кригою вкрито струмки, холод торкається віч,
Спить хижий звір у норі – доля така на землі.
Але шукає мудрець шляху уперто у вись,
Сповідь несе він богам свого життя на душі.
Тішаться з того жерці, – все їм відомо про те,
Тут ось цей, сивий, знайде білу від спокою смерть.
Жрець знає справу свою – жертву приймає до кварти,
Теплу ще бичачу кров п’є і п’яніє весь час.
Хто той йому вперекір радість цю виб’є із рук?
Що це за старець такий? Вільновідпущеник? Раб?!
Може, погляньте, за ним слідом втечуть на вершини
Мужні й хоробрі сини племені роду Атрея,
Смуток і горе вони вчинком своїм покладуть
В серце батьків і дружин, табір зоставивши свій?
Долю бо їхню не їм в руки дано, і богів –
Також завважити слід – не омине їх вона.
Киньте надії всі ті в яму гадюкам і лиш
Кредом хай буде всім вам: «В безвісті прірву лечу!».
ДО ЕКЗЕГЕТА
Не шукай повноти, там де суть приховали безсмертні!
Екзегете, її – не довідатись нам, тож нехай
Понадіятись волі богів – то найвища на світі утіха,
Те, що суджено всім, те і кожному небо пішле,
Хай в єгипетських снах наші душі мандрують пісками,
Глянь на бідність свою, мов з верхівки німих пірамід:
Скільки золота було заховано в них – та нарешті
Не рятують того і закляття жерців страхітливі.
ДО ЛАРІСИ*
Хто ти, струнка і нагідна, що зваблюєш
Душу мою поцілунком в уста запашним?
Звідки ти родом, і хто
Вчив тебе пестощів цих?
Спів твій п’янить! О боги;, подаруйте наснаги
Щиро її покохати, пестити тіло вогке.
Наче лілея вона, в сутінках чистих
Доня смутних нереїд,
Тих, що оплакали сон обраних тиші Силени,
Вічних у спокої, щастя не знаючі того. –
Начебто я вже теж сплю, ти –
Горе моє, коханням богів оповите
У пелюстки найніжніших родоських троянд.
Хлопчик-пустун Купідон так сміється зі смертних й богів,
Всі лиш міркують над тим, як лука зламати йому.
Хай би лиш чайки ловив!
*Ларіса (дв.-грец.) – «чайка»
ДО СИЦИЛІЇ
Сициліє, тебе вітаю я,
Красуне в барвах літа вікопомна!
На луках тут знайшли притулок юні
І тішаться: у снах, а інші – у коханні.
Ти острів мій! Нехай
Еол жене подалі хвилі злі
до островів без пальм; ти ж юна все.
Хоча й старіша від Гефеста.
Та у твоєму тілі жагу
він запалить зумів і сотворив прикраси,
А ти цьому і рада, і кораблі купців
про тебе славу ген розносять у світи.