Хай сто тридцять читачів, хай двадцять!
Чи ж тобі, дитино, вірші сняться?
Чи тобі так боляче і прикро
від хорею, ямба чи верлібра?
Дівчинко, тобі ж не того треба!
Неблакитно світові без тебе,
вигадка чи правда - неважливо,
лиш почули б, лиш би зрозуміли!
А вони - мов миші із котами -
все гризуться... так нетепло, мамо,
так немісячно і так... недооцінно...
мур... ну, де ви? біло і дитинно
я чекаю... Кісточка - вдавися!
Не люблю й не буду! Стережися!
Виплюну у душу - Цезар - Бруту -
те, що маю - вишеньку-отруту.
Дівчинко, блакитне кошенятко,
щось у цьому світі не в порядку,
але краще, не чекай, не буде,
похлинеться нелюбов в отруті,
а правицям стомленим байдужим
що до снігу у дитячих душах?
Нудно тут і сумно в ваших чатах.
Хочеться єдиного - мовчати.
А як лиш вовчицею завиєш -
миттю загострилися події:
І одразу всі всіх зрозуміли,
стали чемні, пухнастЕнькі, білі.
Ну, блін, тут у вас і оперета!
Сказано ж - неабихто, поети!
Сільва, Едвін і вдова Маріца -
хочеться від сміху удавиться.
Зазираю зрідка - і в реалі
все оті ж бразильські серіали,
ролі розподілені навіки -
чорно-біло аж від ваших ніків.
Миришся? Злякалася? ну-ну!
серія сто тридцять два кінУ.