В автобусі їду, як би мандрівную,
від праці зморився, про те я жартую,
сміюсь та з сусідом своїм розмовляю...
А в хаті вечеря та жінка чекає.
І місто горить, полихає вогнями,
вогні наче в небі зірки або плями.
Бо де ще побачиш, якщо і захочеш -
Дніпро, ці собори та очі дівочі...
"Сядайте, будь ласка," - це я раптом чую
старенькій бабульці, що в дверах сумує, -
"Сядайте скоріще, вам тяжко стояти,
та й місце не буде вас довго чекати.
Його можуть швидко зайняти підлітки,
а їм про увагу дізнатися звідки?"
Біжить по проходу, біжить-поспішає
бабульця туди, де це місце чекає.
Це правда - зморилась, замучили внуки,
неслухають ноги, болять дуже руки,
готовила їсти, білизну попрала,
а потім з малятком в садку погуляла...
Бабульця біжить, на ходу всіх вітає,
когось про здоровья дітей запитає,
комусь розповіла, як внуків кохає...
прибігла - та місця вже більше не має.
В тяжких і щоденних, як праця, турботах
школяр заняв місце - думки про суботу,
в суботу не вчитись - а в тім його муки,
тоді хай і їде бабульця до внуків.