Цикл «Заповіді націоналіста» (1999-2001, 2004)
Український народ велика і духовна нація!! Хто нас тільки не займав і не намагався приручити, прагнув зробити робочим бидлом, знищити нашу культуру і сам факт нашого існування! Проте ми витримали, не зламалися, хоч мабуть вже навіки залишиться той кривавий відбиток турецького батога, польської шляхти і "доброго" російського пана в історії нашого народу. Щоб цього більше ніколи не сталося, треба детально вивчати і ніколи не повторювати помилок наших пращурів!! Україні – українська державність, українська мова, культура та побут.
Заповідь націоналіста
Ми вже держава – це факт,
Нехай нас шанують народи.
Хай змиряться з цим вороги,
так як ми з сильною волею люди.
Нехай вам говорять – ви хробаки,
зламаєтесь, втратите силу, -
Не слухайте, то вороги,
боріться за щастя, сім’ю, та країну!
Хай ніколи в житті ви не зрадите їх,
ані думой, ні словом, ні ділом,
щиро серцем своїм, любіть їх завжди,
і моліться за волю, майбутнє, за Україну.
Ми не гірші за інших –
свою самобутню культуру ми маєм,
і ауру нації, і велич здобутків своїх
тендітно у серці оберігаємо
від злих очей та ворогів…
Клянемось на варті Вітчизни стояти
кохати безмежно, завжди України красу
і мову її шанувати!
На віки вічні амінь.
***
Почули б зараз козаки,
що люди кажуть живучи,
на нашій вільній вже країні…
Де кров’ю братською колись
сповнялись ріки і лились
лились до серця до душі
бажання мрії, віщі сни –
про вільне щастя на землі,
де мирно виросли вони,
зросли батьки та їх сини
і де той біль той жаль
той сум і гнів,
сповняв усіх і без кінця душив
без винятку як міг…
А зараз що?
Який патріотизм…
Дожились щастя від чужих
чекаємо у спадок і дивись
за гривну продадуть
і як собака
ти мусиш гавкати на всіх!
Щоб не забули, що за них
Боролися батьки,
лилися крові ті річки
в яких загинули брати,
і щоб вже ми їх берегли
в думках і в серці і в душі…
і може вже тоді
прокинуться у нас в душі
ті світлі ясні мрії сни,
якими жили козаки
з якими в серці полягли вони,
які із болем у душі бринять,
бринять: «Ти вільна Україно!»
***
(До Лесі Українки)
Так ти жива ти –
будеш вічно жити!
Ми пам’ятаємо твої вірші,
я незабуду пісню твою,
що карбувала ти в душі,
яку з сльозами на очах
ти посміхаючись співала,
казала жити буду!
Хоч знала, добре знала,
Що мало вже тобі зосталось.
Ти мужньо камінь свій важкий
на гору підіймала,
несла не плакала сміялась,
шукала зірку в темну ніч,
шукала й не знайшла, всміхалась…
І не прийшла до тебе та
Весела чарівна весна,
Зів’яли квітки твої –
Засохла помарніла,
Спіткнулась доля – «свічка догоріла».
Але жива ти будеш вічно жити
Ми пам’ятаємо твої вірші,
Я не забуду пісню твою,
Що карбувала ти в душі…
***
Привіт тобі воле,
від серця мого і народу
вклоняюсь тобі
й покірно стаю на коліна,
і прошу тебе:
«Не втікай залишися на мить!»
Привітай мій народ,
привітай Батьківщину,
що звільнилась від пут
і розправила крила
і стала на шлях
хоч й тернистий,
але вміло
іде вона ним, і сміливо
кличе Свобода!
Свобода передусім!
Співають пісні –
дзвінкі, голосні,
я більше не плачу,
Ні! Минули ті дні,
тепер заживе Україна…
Та ні не встояла ти,
заплуталась в сіті війни,
умилася кров’ю
зажурилась змарніла,
втекли твої діти
втекли на чужину,
де дітись?!
Така твоя доля мабуть,
люба моя Україна…
Що зробиш?!
Щіпле знову серце сум,
і мучить жага волі,
і знов озброївшись мечем,
куєш ти щастя долі…
так важкі часи зазнала Україна,
була в неволі і в ярмі,
була, була – Руїна,
отож не треба, щоб ті дні
верталися до нас,
живімо в злагоді й добрі
заради ж самих нас…
***
Чарівну силу мають степові простори,
Широкі мов безкрає море,
Висять над ними, мов блакитні штори,
Упиті кровію блакить і горе.
Степи-стихії, лихварі –
Господарі на цій землі,
За Вас за Україну полягли,
Віддавши душу й серце, козаки.
Забракне сліз мабуть,
Щоб кров цю змити,
Оплакати могилу козака,
Як матір Україну воскресити,
Коли свідомості вкраїнської нема.
Коли не громадянин не патріот, а злидень,
Нікчемна тінь могили кобзаря,
І не хохол, не справжній українець,
А раб, холоп, російського царя!
А ви скажіть мені степи-стихії, що сталося?
Де правда, віра козака?
Де Заповіт Шевченківський, де мова?
Сплюндровані і втоптані в сміття…
Казкову силу мають степові простори,
Широкі мов безкрає море,
Висять над ними, мов блакитні штори,
Упиті кровію блакить і горе…
***
Україна – країна смутку і краси,
країна радості й жаги,
жаги до волі, щастя, мрій,
увінчана часами війн,
піснями жалості, і дні,
чи то веселі чи сумні,
завжди з тобою, у твоїй душі.
Народ мій люди-працьовиті, -
дурні – занадто вже талановиті,
безмежний дар в собі несуть
промінням сяють золотим, кують
те слово, що мечем стає,
що зводить храм і виграє
жаданим сяйвом збитих днів.
Щось чути – чути гімн,
Гімн України, чарок дзвін,
у небі вільно майорить
жовто-блакитний прапор, гомонить,
злітає і летить кудись,
говорить нам: «Ти зупинись,
поглянь на велич, на красу мою, дивись…»
Дивись! Перед очима, наче в сні
Спливають вже забуті дні:
Велика Визвольна війна і Русь Слов’янська,
і братовбивча ця різня – Руїна –
розрита нами же могила,
що з болем в серці досі гра…
***
(до Максима Рильського)
«Ми працю любимо, що в творчість перейшла
і музику палку, що ніжно серце тисне»,
і наспів жайворонка, трелі солов’я,
в душі бринять так миле, так розкішне.
Ми любим волю, відданість, життя,
Ми твердо віримо в майбутнє,
Ми українці, ми велика нація,
За вітром волі ми йдемо попутнім.
Хіба не чуєте як б’ється в груддях серце?
Не відчуваєте приплив в душі?
Коли говорите: «Я Українець,
я народився в цій святій землі!»
Я не соромлюсь і кажу всім, що українець,
я не цураюсь мови і люблю свій дім,
і раджу вам - любіть свою країну,
любіть свою сім’ю, і будьте горді цим!
***
Я дивлюся на небо в зачарованім сні,
Я дивлюся як хмари минають сумні
Як в прозорій блакиті засипають зірки,
З першим променем сонця нової доби,
Я дивлюсь як блищить синьоока ріка,
Як з туману стікає перша рання роса,
Як далеко, ледь тихо пташина співає, -
Це моя Батьківщина… новий день зустрічає.
***
Допоможи нам Матір Божа
свою Вітчизну відродити,
щоб вже ніхто не зміг
нас так безбожно
в своїй землі похоронити.
Щоб відродилась наша мова,
розквітла пісня і слова
невичерпне народне горе,
нехай навіки зникне в небуття.
Нехай всі люди, що живуть в Вкраїні,
живуть у мирі злагоді, щасливі,
чи я багато прошу? Поможи…
Бог поміч нам, рушаймо у нові часи!
***
Кожна краплина мого серця,
відчуває цей неминучості бій,
розплющені очі заклеєні скотчем
брехливих ЗМІ змалюванням подій.
Набридло «Я…» тому, що нікчемне,
і «справедливість» по вуха вже в ній,
тому що надійна бідність нестерпна,
як хочеш щастя для своїх дітей!
***
Де б я не був, В якій країні світу,
Де б не носитиме мене життя,
Я все одно кохатиму країну,
Де виріс і де навчався я.
І незабуду, мріятиму нею,
її піснями треллю солов’я,
де б я не був я завжди буду з нею
душею й серцем линутиму я.
***
Чому затьмарила ти розум мій?
Чому не слухаєшся серце ?!
Чому в душі моїй і сум і біль,
печаль і радість в’ється герцем?
Невже я закохався в тебе?
У твої очі запальні,
в твої червоні калинові губи
і ніжні руки запашні…
в твоє духмяне ніжне тіло
і серце добреє твоє,
я синє небо проміняв на тебе,
і сон, і спокій загубив я вже…
***
Ми за Мир у всьому світі,
з нами відвага!
Ми за щастя і щирість,
кличе наснага,
хай не знають банкрутства
наших ідей активи –
Ми проти війни!
За мирні прерогативи!
***
Чуєш розум, кличе серце,
б’ється в груди,
українських патріотів, Боже
дай їм сил здобути,
подолати порожнечу і безкрає поле,
сумних днів незграбну втечу,
економічної свободи, гори.
Новий день дай їм прожити
не згубившись втомі,
власних мрій і в примхах долі,
не дай Боже…
Дай їм волі, мужності, відваги,
сили, радості і віри, і наснаги,
щоб не згаснув вогник
їхніх душ вразливих,
вболіваючих за Україну,
і так пристрасно кохаючи її єдину…
***
Несвідомим потоком енергії
непізнаним промінням життя,
відкривши глибини мелодії,
відшукаєш своє визнання.
Крізь кохання, розпач і горе,
серед втіхи знань мимоволі,
палаюче серце і море, -
ні океан, - розпусти і болю,
зігріє дає тобі долю,
і напившись зникає у втомі…
Знову з’явиться, знову зникне,
в іншім образі, іншим світлом,
старою формою, приспаним ритмом,
знову з’явиться, знову зникне,
тіні величі видере очі,
щоб не бачити вічності ночі.
І з солодким оманливим щастям,
знов спіймаєш кайф існування,
знов стрімким потоком дізнання
на колінах чекаєш прощення,
не знайдеш його, потім звикнеш!
В несвідомім потоці енергії,
Непізнаннім промінні життя,
відкривши глибини мелодії,
відшукавши своє визнання…
***
Шукаю у тенетах щастя
у лабіринтах величи краси,
єдине ціле, сукупності багаття
і новий вибір, і нові шляхи...
І як початок, і кінець, і середина
бурхливого, нестримного життя
хай буде істина, пізнання серцевина,
апостроф безвісті буття...
Мов еластичний попит мрія
лине у безмежні далі...
Чи зможем наздогнати ми її?!
І знов пізнавши жити далі...
На небі, на землі, в воді,
посеред лісу, чи у горах -
тернистий шлях в нові краї
завжди чекає нас на цих дібровах...
Жага до щастя економічної свободи
вирує в нас і кожен раз,
гріховний сміх гнилої моди
сповняє час,
безглуздим комплексом прикрас...
оспівані нестримні тіні,
гвалтують всесвіт на руїні
кричать роздмухані серця
їх поховали в небуття...
Та незабаром, зникне горе,
сліпим дощем солоне море
сховаємо страхи в старий куток...
Життя зігріє нас...
квітучим полум'ям своїх думок...