На відстані руки, що простягнув,
Заіснувала ти – раптово, стало, зримо.
І моє серце стиском триєдиним
Здригнулося мов тектонічний зсув.
Так несподівано вдосвіта пада тиша
Розгубленими краплями роси,
І шепітливі чути голоси,
Що гомонять чимдалі голосніше.
О юносте твоя! Як грає кров,
Пульсуючи шаленим закипанням!
Немов ті квіти неймовірно ранні,
Кохання паросток, здолавши сніг, зійшов.
Твій дотик, твої зімкнені вуста
Наперекір очей багатослів’ю
Знеструмлюють мій мозок темним зіллям,
І суне темрява – невблаганна, густа...
О розуме! Покинув ти мене,
Напризволяще полишив блукати
Серед примар цнотливо-костурбатих
Та сподівань, що марево мине.
І я караюсь, мучуся і каюсь,
Ковтаючи судоми каяття.
І водами джерел мого буття
Не спрагу втолюю, а просто захлинаюсь.
2009