Ти не дивись, що молода собою.
В мені шістьсот вже років промайнуло.
Коса зім;ялась, та на диво – тепла.
Ти бачиш броду, та в душі є досвід.
Ти не дивуйся, що чудно так мовлю.
Не смійся в землю, а дивися в очі!
Я знаю досить, та... не зрозуміла,
Що сталося за шість століть з тобою,
Нашадок! Не цікавишся корінням
І не шукає кращого у світі!
Не зможеш впоювати ти ведмедя...
Дівчата не підіймуть коромисла...
З життям кінчали генії століття.
Ну що, прогрес пішов на користь?
Не бавляться вже діти на подвір;ї...
Із сіл до міст переїджає молодь.
Не можуть правильно двох слів зв;язати.
Усім у світі заправляють гроші!
Це так! Та через це навіщо
Гнобити тіло, голови та розум?..
Забули ви, що є хлоп;яча гордість.
І це не вміння в барі дати в морду.
Це вміння завжди гарно відповісти.
Це вміння словом серце приголубить...
Де вечорниці давні? Де кохання?
Образи пробачаються... Дівчата!
Що сталось з вами? Дружба де? Де праця?
Де чистота душі та цінності дівчачі?..
І скажуть, я закінчений романтик.
Це так! Та це не найстрашніше.
Я скажу, це траплялося й раніше,
Що люди помилялися століттям.
Задовольню ж цікавість вашу щиру.
І я скажу, що серед павутиння
Знайшла такого ж, заблукавшого у світі.
Так от, нашадки, це є найстрашніше!))