„Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько
В неволі з тобою” ,-
Так шептав яскравій зірці
Наш Кобзар могутній,
Щоб дізнатися, як справи
У краю забутім.
Усі забули Україну,
Що ненею звали.
Всі покинули єдину.
Лиш одні вкривали
Своїм потом і сльозами
Та своєю кров’ю.
Лише ті всі пам’ятали,
У кого нема волі.
У цих рядах і був Шевченко.
І хоча став вільний,
„Як собака на прив’язі”
Все ж був підневільний.
Закликав до бою встати,
Закликав могутній.
Й заборони всі писати
Розбивав він пута.
Відкривав всім людям очі
Дармограй великий.
Вів до правди,
Вів до волі...
Ніде правди діти –
Пережив Кобзар багато
Днів жахливих , шкода,
Бо страждання та в’язниці,
Мов нещадна вода.
Вимивали ґрунт останній,
Ґрунт здоров’я й сили.
З того, хто вів за собою,
У кого серце миле.
Що ж , всі маєм пам’ятати
Про роки жахливі.
Не повернеться до хати
Наш Кобзар єдиний.
Та живуть у кожнім серці,
Попри час і днини
„Наймичка”, „Княжна”, „Тополя”,
„Слепая”, „Катерина”.
Хоч казкові були трохи деякі герої,
Але більшість актуальні й зараз. Їхні болі
Схожі чимось на ті долі,
Що нині ми маєм.
То ж давайте знов читати.
Давайте згадаєм
Щоб помилок не робити,
Що їх ті робили.
Може, краще будем жити,
Прийде щастя миле.
У вінкові Кобзаревім є багато квітів.
Усі квіти – то все праця,
Вірші, що вчать жити.
І як зможеш прочитати ту науку й серцем,
Зрозумієш ти багато:
Життя посміхнеться,
І розквітнуть тоді квіти у вінку казковім.
Зрозумієш, що є щастя, радість,що є воля.