Олена Савела, поезія, вибране…
Мені – 18….
Щоб світ не знав і щоб ніхто не знав,
Що я в душі лише мала дитина,
І щоб ніхто ногами не штовхав
Моє життя, мов любов єдину.
Від світу я ніколи не втечу,
Бо, зрештою, я частка того світу.
А все, що знаю і про що мовчу,
То все моє, і ніде правди діти.
Я не соромлюся своїх гріхів,
Бо всі ми люди, праведні та грішні.
Я так живу, і вистачає слів,
Щоб знов співати і писати вірші.
Щоб світ не бачив, і ніхто не бачив,
Знов одягаю на обличчя маску.
І не співаю вже, і вже не плачу -
Лише пишу свою забуту казку.
***
Ти йшов від мене заблукавшим літом,
Сумним світанком і дощем червоним,
Нічним метеликом, бузковим цвітом,
Здобутим скарбом і забутим стогоном…
Ти йшов від мене радістю чекання,
Веселим сонцем і чиїмось віршем,
Брудними жартами і сподіванням,
Таким, як був, а може, навіть гіршим…
Ти йшов від мене крихтою надії,
Лелекою і думкою сумною,
Могутнім велетнем, шматочком мрії,
Комахою, а може, навіть мною…
Ти йшов від мене білою зимою -
Геть від душі, яку не зміг відчути.
Блакитним ранком, пізньою весною…
Ти йшов від мене, бо не міг забути.
***
Самотня ніч. Розлогі береги
Вкриває тепле простирадло ночі.
Дрімає місяць, мріє про сніги,
І тануть в полум’ї щасливі очі.
А ти мовчиш, і вії ледь тремтять,
Слова застигли на устах гарячих.
А в небі розмальованім летять
Зірки життя і завірюха плаче.
А я уже всі мрії віддала,
І в полум’ї очей надія тане.
І світ зникає, і Земля мала,
І кинули кохання на поталу.
І вбили совість, і душа стражда.
Роздерли на шматки самотню мрію…
Не буде ранку, бо свята вода
Не зцілить замордовану надію.
***
Ти був моїм осиротілим небом,
Осіннім вітром прихилявсь до скроні.
Переступивши через всі «не треба»,
Я знов ховалась у твої долоні.
Я цілувала твої вії ранком,
Збігала краплею дощу з віконця.
Я поглядом заживлювала рани,
Ти був моїм маленьким диво-сонцем…
Червоним вереснем, останнім світлом
Ти дарував мені миттєву радість.
І буде оцього ось мало світу,
Якщо колись ти молю душу зрадиш.
***
Крізь сумну похмурність зірок прокидається день,
В тихім шелесті тане солодкий присмак весни.
Я тобі подарую збірку забутих пісень,
І частину моїх ненаписаних віршів і снів.
А зима хуртовину здійме таку, як колись,
Білим хутром пухнастим ляже тихенько до ніг,
Подарую тобі зухвале своє: «Відчепись!»
І, зронивши сльозу, підставлю долоні під сніг.
***
Місяць малює в зорянім небі квіти,
В полум’ї тане написана кимось пісня.
Ніч розсипає довкола загублене світло,
Все повертається, скоро вже північ. Пізно…
Стрілка годинника зменшує ритм і швидкість.
Тихо навколо: сусіди давно вже сплять.
Не дотягнутись до тебе й сьогодні, вже видно,
Сніг був вночі, в двері стукає ранок. П’ять…
Тиша надворі, десь загуркоче потяг.
Ледь ворухнувшись, щось промуркоче кіт.
Ніч, позіхнувши, тихо промовить: «Потім!»
Зорі збере і неквапом залишить світ.
***
Я не стану благати долю
І чекати тебе покину.
Розіллюся росою в полі,
З журавлями увись полину.
Я зірвуся зорею з неба,
Простягнувши назустріч крила,
Бо не квітнуть сади без тебе,
І не так все, як я хотіла.
Я сльозою збіжу зі стріхи,
І луною пройду над гаєм…
Ти - кохання моє і лихо,
Я очима тебе вбиваю.
Я волошкою в полі стану,
І за обрій геть помандрую…
І, торкнувшись її вустами,
Ти збагнеш, що мене цілуєш.
***
У всього на цьому світі
Буває остання крапка.
Поглянь, з неба дощик крапа,
Ховаючись в стиглім житі.
І небо блакитно-сіре
Збігає додолу тихо,
Сльозами старої стріхи…
Летіть би й собі у вирій!
Пірнути б за журавлями
В далекий небесний простір!
Щоб знову чарівно й просто
Розтанути над полями.
У всього на цьому світі
Буває життя початок.
Я йду тебе зустрічати ,
Дощем в наполоханім житі.
***
Зустрілися двоє під місячним небом,
Стояв над землею від полум’я дим.
Хай світ замовчить, їм нічого не треба.
-Ну, як тобі з нею?
-А як тобі з ним?
Нарешті зустрілися, чекати несила,
І сльози вербові пливуть по воді.
-Навіщо, кохана, мене відпустила?
- Навіщо пішов ти від мене тоді?
Під місячним небом прощалися двоє,
І погляд останній здавався сумним.
- Сьогодні з тобою!
- Назавжди з тобою!
- А завтра – ти з нею…
- А завтра – ти з ним…
***
Цілуй її, цілуй лише її,
Тепер весна, і місто тане в цвіті.
І не збагне ніхто на цьому світі,
Що вам і взимку сняться солов’ї.
Цілуй її, допоки є любов,
Дівочий сміх хай котиться над гаєм,
Хай чує світ, що ти її кохаєш…
Цілуй до божевілля, знов і знов.
Кохай її, кохай її одну,
Хай в прірву ночі світ безтямно плине.
І будеш пам ятати до загину,
Як ніжно рвав ти з уст її весну.
***
Підстав долоні під грудневе небо,
Злови сніжинку і зіграй губами.
Шепочучи невпевнено : «Не треба…»,
Крижинкою загину під ногами.
І може хтось, рятуючи кохання,
Мене жбурне у спину злій розлуці.
І слід поцілувавши твій в останнє,
Я білим снігом заживу на бруці.
***
То не листя опадає, чуєш, милий?
То з гілок злітають сни мої картаті.
То душа моя, стократна і стокрила,
Божеволіє, тікаючи від гратів.
То не листя опадає, чуєш, любий?
То зима гряде, пророчучи неволю.
То земля сама себе карає й губить,
Обриваючись до ніг сльозами болю.
***
Ми з тобою не винні нічого
Одне-одному й цілому світу.
Відрікались від Бога і з Богом
Все стрибали в підпалене жито.
Божевільні, ламаючи пальці,
Ми тяглись до рідних долоней,
А людське осудливе жальце
Вирок нам приставляло до скроні.
Ми з тобою не винні ні в чому,
Все, що є , то за щастя нам кара.
Не доплив мій паперовий човник,
Видно, берег був надто примарний.
Ми не винні, не винні з тобою,
Заспокоюю душу словами…
Все тікаю від тебе й від болю,
Зачепившись душею за пам’ять.
***
Осінні сни в минуле відійшли,
До стогону тремтить дощами жовтень.
Вітри скорботні зиму зачали,
Ховаючись під листям грішно – жовтим.
А з неба сипле й сипле каяття,
Палаючи багряними човнами.
Хвилинами зміряючи життя,
І відстанню між ними і між нами.
Осінні сни… Сумні осінні сни…
Багряними й червоними човнами
Пливуть надії в напрямку весни,
І ранок йде назустріч з ними й нами.
***
Не червоній, не червоній, мій саду!
Бо то не сором, що багряні скроні.
Що налилися грона винограду,
Цілуючи господарю долоні.
Не сип додолу сльози лип червоних,
Стривай, нехай наллються дужче груши.
Вони – останні передзимні дзвони,
А далі – смерть і скам’янілі души.
***
«Пам’ятаєш війну, дідусь?»-
Запитало мале внуча.
Не злетіло ні слова з уст,
Тільки сльози щоками мчать.
Тільки руки старечі знов
Міцно стиснулися в кулаки;
Все було: і життя, і любов,
І дружина пішла у віки…
«Пам’ятаєш? Чого мовчиш?»-
І не знає того онук,
Як обійми долонь чужих
Від страшних врятували мук.
Як несло його на собі
Кілометри мале дівча.
Що від щирості тих обійм
І від спогадів сльози мчать.
«Ну чого ти, діду, не плач!»-
Затремтіли долоні малі,
І котилося, наче м’яч,
Сонця коло на край землі.
А бабуся сіяла льон,
Все зітхаючи: «Роки мчать…»
І примарився діду сон:
Сорок перший і те дівча.
***
Чи доживу до тебе, осине єдина?
Чи допливу до берега зі снів?
Душа моя зірвалася і гине,
Бо ти її губами не зігрів.
Зоря моя, маленька цятка срібна,
Ледь-ледь помітно котиться з небес.
Ти не сказав, що я тобі потрібна,
Я не сказала, що люблю тебе…
***
Ми вчора співали з дощем:
Він грав на сопілці з дуба,
А я шепотіла: «Любий…
Як гарно, іще, нумо, ще!»
Вмиваючи хресно квіти,
Зганяючи з гір отару.
Питаючи: «Де твоя пара?
Чи варто без неї жити?»
Збігаючи з вікон слізно
Під вовче звивання вітру.
А вії тремтіли: «Витри!
Не треба, не треба, пізно…»
Тяглися вгору долоні,
Хапаючи щастя крихту.
Здригнулося небо від крику,
Дощ виціловував скроні.
Ми вчора з дощем співали:
Він грав на сопілці з дуба,
Квіти стогнали: «Любий…»
І небо додолу впало…
***
Дощик, дощику, дрібна крапелька,
Вмий ти рясно моє віконечко!
Хай в долоні гарячі крапає
Золотаве кохання-сонечко!
Хай вистукає, пританцьовує,
Розквітає зеленим житечком.
Сиву стріху до сліз виціловує
І запалює сонця-квіточки.
Дощик, дощику, дрібна радосте,
Вмий ти рясно моє віконечко.
Розіпни понад світом райдугу,
Я по ній побіжу до сонечка!
***
Небо зоряне рясно зоране
Перехрестям комет ошалілих.
Щастя-ластівка, горем зборена,
Віджила своє, відболіла.
Пісня радості нездоланна
Не лунає з очей-обірвалася…
Не весна, не любов, не кохана,
Що твоєю була-здавалося.
***
Батьківщино моя,
Солов’їна, свята і безмежна!
Широтою степів, теплим золотом стиглих ланів,
Рідна ненька моя,
Україно моя Незалежна,
Як люблю зігрівати у серці я ніжний твій спів!
Україно моя, ти-стежина до рідної хати.
У вишневих садах, у лісах, у дібровах-мій дім.
Незалежна моя,
Я пишаюся тим, що ти-Мати,
Я - дитина твоя, я - краплина у морі твоїм.
Батьківщино моя!
Скільки ж раз тебе кривдили, Ненько?
Скільки чобіт брудних топтало святий чорнозем?
Незалежна земля!
І від радості плаче серденько:
Божа милість свята тобі незалежність несе.
Батьківщино моя,
Я - всього лише крапля у морі.
Я - частина народу, якого зрікатися гріх!
Незалежна земля,
Тож не знай ти повік сліз і горя,
Хай лунає над світом святий і безмежний твій сміх!
***
Під перегук сердець,
Під подвійний розмірений стукіт,
Наплива каяття білим снігом розквітлих вишень.
Я біжу навпростець,
До небес простягаючи руки,
І тікаю від снів із жахливим тавром «колишнє».
Під перегук сердець,
Під тривожне важке сопіння,
Наплива каяття, і душа починає тремтіти.
Все біжу навпростець,
Босоніж, босоніж по камінню,
І тікаю від снів, бо так хочеться, хочеться жити!
Мені – 27….
***
Пробач, це не сніг…
Це сива любов розкидає весільної сукні лахміття.
І сипле до ніг
Обпечені словом болючі крижинки кохання.
Це тисяча снів застигла, мов зойк, в верховітті,
Не встигнувши впасти додолу святим привітанням.
Немов оберіг, чипляю на стіну й проколюю голкою фото.
Пробач, це не сніг…
Це стогін годинника з болем впивається в скроні.
Це з сивих небес зриваються сльози скорботи,
І зраджена вічість цілує холодні долоні.
Пробач, це не сніг!
**********
Ти знов прийшла, зцілити й зняти біль,
Перехпестивши сірими дощами.
В руках старечих вічний свій кужіль
Прядеш ти , осінь, поміж ними й нами.
Позбутись снів не вистачає сил…
Без тебе сумно, а з тобою- гірше.
Зболілу душу вітер підкосив…
Перемогла, то бути тобі віршем!
Перемогла…. Ну щож, давай, біжи
По підвіконню сивими дощами.
В руках старечих вічний свій кужіль
Прястимеш, осінь, поміж ними й нами.
*********
Була весна, весела і стокрила,
І краплі з вікон пестили долоні.
В самотню ніч поринути хотілось
Від сліз твоїх, до приторку солоних.
Була весна, весела й стоголоса,
Мої слова прокинулись луною.
Твоє «Пробач» нарешті відбулося,
І ніч лилася піснею сумною.
Була весна, весела і сторука,
Гілки звели навколо мене коло.
А з уст твоїх текли додолу звуки,
І ніч, здавалося, не вмре ніколи.
*********
Я божевільна, вільна чуєш, Боже?
Душа моя стокрила і стократа
Про небо марить, але дощ вороже
Вистукує своє скляне стокатто.
Вистукує, виспівує могильну
Осінню пісню в три останні чверті.
Я божевільна, чуєш, Боже, вільна!
Від снів і слів, від смерті і безсмертя.
***********
Я малюю рожеве небо синьою фарбою,
І бачу у снах трикутне сонце.
Можеш звати мене божевільною, як небо…
Закоханий ранок розлився яскравими барвами,
Притиснувшись до віконця.
Я нарешті прокинулась вільною, без тебе.
**********
Я затуляю очі твоїми долонями,
Й дивлюся на сонце, рахуючи плями,
Сльози щастя теж бувають солоними на присмак.
Закохані атоми сприймаються скронями,
Вливаючись в кров почуттями,
І сонячний промінь стікає в долоні крізь призму.
***********
Життя – театр, і ти так гарно вивчив власну роль,
А я забула свою останню репліку.
Що ж, вдамося до експериментів з почуттями…
**********
Я сьогодні не прийду, можна?
Зустріла давню подругу…
Ми з нею зачинемося десь у комірці,
І вона надиктує мені нового вірша.
*********
Мені наснилася червона сукня з чорними трояндами.
Я сіла і подумала:
« Чорне - це ти, а до чого тут червоне ?»
- одвічна дилемма червоного і чорного.
*********
Ти не впізнаєш мене у натовпі-
У мене нове обличчя.
Я навіть не буду змінювати зачіску,
А навіщо?
ТИ подаруєш мені посмішку зрадника,
Тобі личить!
І ми з тобою без сорому зрадимо мене зі мною.
**********
Камо грядеш, людино?
Шукати щастя?
Я теж пішла б за тобою, а раптом заблукаю…
Можливо завтра,
А зараз я малюю словами грати
На розграфованому папері,
Чекаючи на щастя вдома,
Чи прийде?
********
******************************
Ці яблука зради – з чужого раю,
Ці двері ведуть в нікуди.
Мене обирають, я обираю,
О, Гамлете, чуєш, - «Бути!»
Малий павучок простує по колу,
Нікчемний такий, а впертий.
Ніколи не треба казати: «Ніколи!»,
То бути йому, чи вмерти?
Хто вам дав право вершить мою долю,
І віршів моїх химерних?
Де ліво? Де право? Я хочу на волю!
Серце не полімерне.
Ці яблука зради – з чужого раю,
Ці двері ведуть в нікуди.
Мене обирають, чи я обираю?
Бути, мій Гамлете, бути!
*******************************
Кажуть, ми будемо вічними.
Ні, мій коханий, брешуть!
Час прийде – я стану свічкою,
Тобі ж залишаю решту.
Кажуть, ми станемо добрими.
Діждемося й мо, хто знає?
А покищо, всі ми – добриво,
І Бог нас за це карає.
Кажуть, ми будемо вічними.
Ні, мій коханий, брешуть.
На скільки вистачить свічки
Спалити набридлу решту?
******************************