***

            
Осяяна смутком

« Дивна ти , їй Богу, дивна! » - гірко зітхала мати, стискаючи пальцями  скроні. «Дивись, до чого довела матір – серце ледь не вистрибне з грудей! Чи тобі хлопців мало? Здуріла ти , дівко, ой, накличеш лишенько на свою загублену голівоньку!».  Мати гнівалася, сварилася, згадувала Матір Божу з усіма Архангелами, а їй усе було байдуже: немов скам’яніла, сиділа Дарина  на старій бабусиній лавці, зронивши важку від роздумів голову.
Тендітна, зі стриженою русявою голівкою,  вона була схожа на хлопчиська -  школярика, така маленька і, водночас, така доросла. Дитина, чи жінка? Дитина! Дитина дивилася на матір з торішнього фото,  мружачи від сонця зелені очі. Ні, жінка! Ця жінка сиділа, зігнувшись від горя, повторюючи, немов навіжена: « Люблю його, мамо, люблю! Хоч в кайдани мене заточіть - все-одно ходитиму! Доля моя така, мамо, доля…»
 Нещасна…Від цієї думки здригнулося материнське серце. Нещасна? Хіба я не любила тебе, не берегла?
-Я вдячна вам, мамо…
-Ти вдячна? Гарно ж дякуєш соромом і осудом людським!
Від гострих і болючих материнських слів  Дарина не стрималася, схлипнула, помітивши стіл солоною цяткою.
 -Плачеш? Плач, доню, і за себе і за мене плач! Бо мені вже й сльози зронити несила. Дарино, Дарино…Богом дарена! Що ж ти накоїла? Він тобі в батьки годиться, а ти про любов шепочеш! Сорому, ой, сорому…
Дівчина підвелася, затьмареними очима обвела кімнату, на мить зупинилась на обличчі матері, й кинулася до дверей.
- Тікаєш ? До нього тікаєш? Стривай , я ще навчу вас матір поважати, я й до директора дійду: ганьба тримати в школі такого вчителя!
- Він гарний вчитель, мамо, найкращий!
Дарина затулила обличчя долонями й кинулася геть. Тікати, тікати звідсіля подалі: від болю, від неї… Туди, де сонце, де сяйво – до нього!
На шкільному подвір’ї, немов вгодований кіт, розлігся теплий серпневий вечір. Вони сиділи удвох, схрестивши, мов долі, пальці, думаючи кожний про своє, а разом – про спільне. Вона – про матір, а він – про неї, свою кохану Дарину, дарену  Богом і до болю осяяну смутком.




Навіяне

 
     « Котику – муркотику сів біля воріт,
    Котику – муркотику , гості на поріг…»
- Ганно, йди швиденько додому ! , - Кликала з ганку молода тендітна жінка.
- Матусю, я ще трішечки пограюся, можна?
- Ні, йди - но хутчіш , побавилася - і досить. Скільки справ у матері, знаєш? Ні на кого мені надіятися…
     Ганнуся ображено закопилила губенята (татові, будь він не ладен ) і здивовано закліпала очима.
- Мамо, ну чому? Я тільки-но спіймала Мурчика… Я його весь ранок шукала, а він, бешкетник, до тітки Хрестини ходив курчат полохати.
   Ніби вгадавши, про кого мова , кіт витягнувся і стрибнув на ганок.
- Диви, як вмивається, волоцюга. - Мати кинула погляд у бік кота.
- Чи на гостей чепуришся, сіренький?
    Дівчина дзвінко засміялася і почала пританцьовувати: « Сірий, сіренький…сірий, сіренький…Ой! »- вигукнула здивовано Ганнуся. Крізь прочинену хвіртку на неї дивився русявий юнак, вже майже по - чоловічому кремезний, але з дитячою наївністю в очах.
 - Мамо, до нас Сашко прийшов! Мурчик, ти радий?  У відповідь хлопчина  тепло посміхнувся.
 « Олено Степанівно, можна до вас? - він нерішуче переминався на місці, видаючи своє хвилювання.
- Заходь, коли вже прийшов. Нам з тобою треба дещо вирішити. Йди, Ганно, побався на дворі.
     Сашко несміло причинив двері й стояв, підпираючи стіну кремезними плечима.
- Олено …
-Мовчи, я сама почну, інакше, боюся, не зможу тобі сказати цього ніколи. Забудь про мене, Сашо, чуєш? Забудь… Не пара я тобі, не рівня… Люди нас затюкають, я ж вчителька твоя!
-Була, а зараз просто Олена Степанівна. Я не школярик вже, з Божою поміччю армію відбув, на роботу влаштовуюся...
- Господи! Ну чому ти мене не слухаєш? У мене ж дитина… Дитина! Розумієш? Їй вже чотири, зовсім доросла…
- Люблю я вас, Олено Степанівно. Більше сонця люблю, і Ганнусю теж,  вірите?
- Та невже тобі дівчат бракує? Сашо, Навіщо тобі мої сльози?
   Олена присіла біля столу, сховавши від розпачу  обличчя в долоні.Тільки не плакати…Важко, як важко чути слова любові, коли ти женеш її від себе, мов скажену собаку, коли вже поставив хрест на власному житті, коли розумієш, що любиш…
 Сашко тихенько підійшов до неї й міцно стиснув в гарячих обіймах.
-А що ми Ганнусі скажемо, Сашо? Чи зрозуміє вона нашу дорослу любов?
- Не треба нічого пояснювати, вона вже, мабуть, сама все зрозуміла, послухай…
« Котику - муркотику сів біля воріт,
Буде в нас весілля й святковий пиріг…»



Філософія погляду

Я кохаю тебе.  Я КОХАЮ тебе. Я кохаю ТЕБЕ. Яка глибинна суть людських почуттів і відносин закладена в цих простих словах. У великому, просто безмежному, світі зустрічалися двоє. Двоє – зустрілися! З сотні поглядів її очі обрали його, й до звичайного сердечного ритму додалося ще одне “тук”. Здійснилося – і посміхнувся Всевишній!
А зовні нічого не сталося. Скажений і завжди поспішаючий світ продовжував бігти. Лише ті двоє на мить завмерли, немов зупинені кнопкою пульту. Двоє – у безмежному морі натовпу. І потяглися назустріч долоні, невпевненно, наче вперше, і защеміло у підреберні, бо останнє народжене “тук” застрягло в аорті. А най божевільніша з мільйона скажених – думка встромила свої наманекюрені нігті в скроні: “Торкнутись!” “До неї!”, - немов мишеня, ворушилось сполохане серце. “До нього!” – умить обізвалося інше. Філософія погляду, довічна й незламна істина.
Я кохаю тебе… Я кохаю тебе. Я КОХАЮ тебе. Я кохаю ТЕБЕ!


Кава з Дідом Морозом

Вона повільно йшла засніженою вулицею. Струнка, світлоока білявка у пухнастій шубі й білих чобітках, така схожа на справжню Снігуроньку. Зима цього року видалася щедрою на сніг, і з неба падали й падали сріблясті мереживця, осідаючи на пухнастих віях. « 31 грудня, - думала вона, - Новий рік! Не прийшов, навіть, не подзвонив…Навіщо? Тобі й без мене весело: друзі, однокурсники, дівчата. « Абонент знаходиться поза зоною досягнення». Це я в тебе – поза зоною. Ти ж у нас такий недосяжний, самовпевнений, успішний. Навколо тебе обертається всесвіт : тебе всі люблять, ти всім потрібен. І мені теж дуже потрібен зараз…»
-Дівчино!! Ви мене чуєте, дівчино?
Приємний чоловічий голос намагався достукатися до затьмареної роздумами свідомості: « Ви загубили рукавичку!». Немов прокинулася. На неї стривожено дивилися карі очі сивобородого Діда Мороза. Справжнього!  « Але таке трапляється лише в казках, - подумала дівчина. – Здалося? Ні, він дійсно тут, у червоному кожусі, прикрашеному сріблястим дощиком, з чарівним посохом у руках.
- Дівчино! Та що з вами таке? – Я не примара, не бійтеся.
- А хто ви?
- Дід Мороз.
- Справжній?
- Звісно. Ось візьміть свою рукавичку.
- Дякую! - Вона повернулася й повільно пішла.
- Дівчино, зачекайте. Здається, нам по дорозі.
Наближався святковий вечір . «31 грудня  - Новий рік, зрадливо нашіптувала їй ображена свідомість. – А казка? Де казка? І взагалі, де всі: жодного перехожого? Хоча про що я? Сьогодні – Новий рік, усі святкують, всім весело. А я…»
-Снігуронько, можна я буду звати вас так?
Знайомий голос вивів зі стану оцепініння.
-Як хочете..
-У вас щось трапилося? Сьогодні свято, а ви така сумна?
-Трапилося. Я вперше зустрічатиму Новий рік одна.
Незнайомець на мить зупинився, ніби вирішуючи щось важливе.
-А ви коли небуть пили каву з Дідом Морозом?
-Ні.
-Тоді я згоден бути першим Дідом Морозом, якого ви запросите до себе  на каву…
Дива! Напередодні Нового року зустріти справжнього Діда Мороза – не казка? Запросити його до себе на каву й до ранку розповідати про заповітні мрії й нездійсненні бажання. Здійсняться? Можливо. Принаймі, ці двоє зустрінуть Новий рік разом. А значить, зима знову й знову засипатиме землю снігом, а самотні дівчата губитимуть рукавички на щастя!