(з Бориса Чичибабіна)
З Україною в серці я живу на землі України,
і, хоча росіянином звусь, бо на мові російській пишу,
на просторах добра, де тополі та спів солов'я звідкись лине,
своє місце знайшов, благ земних не прошу.
Що для мене той північ з тайгою, голі півдні рівнини?
Помолюся я хмарам, щоб дощик веселий пролився скоріш
на цикорій, кульбабку-сестричку, на пахощі квітів жасмину,
на простеньку ромашку й зелений шпориш.
На стежинці, що проторована в драговини полоні,
якось диво деревогіллясте побачить мені довелось:
Богом луками плив, обрамований мов у величну корону,
мною спохвату не усвідомлений лось.
А коли попрошу я, знетомлений, пестощів, радості,
обіймала зорею, гортала до ніг моїх хвилі води,
оберталась травою жаданою, холодочком з вологості
джерела невичерпного Сковороди.
А історія наша, певне, склалась мудріше, в безкрів'ї,
коли б місто престольне, що сяє тепер і красою й добром,
не на півночі хмурній свої золоті спорудило покрівлі,
а над вільним, величним та щедрим Дніпром.
О, земля Кобзаря, занепала, у твоїй я оправі,
з сторінок тополиних на полин степовий я – посів.
Ви співайте всю ніч, веселіться, співайте про давнішню славу,
солов'ї запорозьких знаменних часів.
(1973)