Ух, чернуха какая. Ну надо ж, накрывает иногда. Самое интересное, что по прочтении через время мне со стороны уже не понятно, шо ж собсна там произошло и хто он был: приземлённый гад или наоборот слишком хорош для нее, что её так расколбасило (я-то знаю, а вот со стороны...) Так бы и спародировала сама себя, но попробуй тут навороти ещё чего-то поверх того, что уже наворочено)))
тих відсотків романтики скільки
у запаленні моїх очей?
в моніторних тортурах вже стільки
заплелося віршів і ночей.
я на межі судомних присвячень
мене ріжуть вітри все не ті,
я над рівнем колишнього моря,
десь на n-ній стою висоті.
там внизу хтось чорніє від злості
за розбитий не сплачений мерс,
хтось пробльовує себе у кості
на подвір’ях місцевих химер.
якась дівка розсунула ноги,
аби когось вважати лайном
і щоб віскі пиячити з горя –
не якесь там дешеве вино.
я три дні, як пішла з того пекла,
в пекло це, що страшніше, нажаль,
бо красиво дивитися вгору –
та і тут є потвора страждань.
тут жебрацтво – не статус, а вирок,
тут довіку залишусь лайном,
і смердять мої спалені крила,
і той жах не запити вином...
тут вночі пролітає прозріння
і цілющі тут зливи ідуть,
та в простягнуту руку каміння
мені замість любові кладуть.
майже близько і майже високо
я залізла на всіх чотирьох,
і нікого, нікого, нікого,
тільки скеля, каміння і мох.
попіл снів або навіть не знаю,
що на спалених крилах несу,
зайчику, я тебе не кохаю,
я..... померла за тебе внизу....
і сиджу тут не біс і не ангел,
роздивляюсь примари Далі,
не дружина, не шльондра, не мати
не на небі і не на землі.
захлинаючись в хвилях імпресій,
я давно вже забула про час
серед ліній життя і їх креслень
я не бачу ні себе, ні нас.
моя роль стала схожа на пастку,
театральний абсурд без кінця,
де з очей не знімають пов’язки
й не виказують ім’я митця.
і такою я б’юся у шкла,
безсило чекаю антрактів,
такою я з твого пішла
надмірного списку контактів.