Чому так сильно хочеш впасти в небо?
У мовчазну прозоро-чорну глибину.
Нічого більше від життя тобі не треба,
Лиш спокій, небо й вічну тишину.
Чому із кожним подихом вмираєш?
Гориш зсередини як листя золоте.
І в небі чорному зорю одну шукаєш,
Яка колись тебе до себе забере.
Чому так любиш темну ніч холодну?
Сидиш під чорним небом в самоті.
І тихо падають в холодну темну воду
Сумного листопаду сльози золоті.
Чому ти бачиш те, чого не бачить
Ніхто крім тебе на усій землі?
Красу того, як осінь тихо плаче
І свій останній подих віддає тобі.
Чому із вдячністю готовий ти щомиті
Спіймати це зітхання мовчазне?
З ним попрощатися і далі відпустити
- Нехай летить у небо голубе.
Чому тоді, як сходить місяць вище,
Злітаються тумани звідусіль,
Прямуєш в самоті на кладовище
Аби не чути тих брехливих голосів.
Тому, що ти брехню не можеш чути,
Ненавидиш фальшиві почуття.
Таким як всі тобі уже не бути,
Лишаються лиш тиша й самота.
Тому для тебе в чорному відтінків більше,
Ніж в райдузі фальшивих кольорів.
І сенсу набагато більше в тиші,
Ніж в хорі тих брехливих голосів,
Якими світ тебе з дитинства оточив,
Яким ти опираєшся щосили,
Яких не чути ти себе навчив,
Які тебе таким, як є, зробили.