ТРИКУТНИК НІЖНОСТІ
Ніжній і щирій Зоряні.
За вікном падав дощ – такий як і тисячі-тисяч інших осінніх дощів – холодний, сумний, нескінченний. Цей дощ не періщив по даху, не стукотів по підвіконню, навіть не шарудів по стінах. Краплинки води осідали на склі шибок, повільно переповнювалися вологою і, перетворившись на краплини, неспішно зісковзували вниз хвилястими стежинами. Дощ навівав сум і будив мрії про тепло і затишок.
Миловидна замріяна жінка в теплому квітчастому халаті відвела погляд від дощу за вікном, повела плечима, звільняючись від його холодних чар, і заходилася заварювати чай.
На столі вишикувались берестяні коробки з травами, щось нерозбірливе забуркотів чайник на плиті, дихаючи паром, і в повітрі попливли духмяні аромати літа. Ось дзвінка мелодія бузку злилася з освіжаючою прохолодою м'яти і все разом розчинилось у густому присмаку квітуючої липи. Напівпрозорою тінню промайнув ніжний подих пелюсток троянди і жовто-гарячою темою поважно прозвучав цитрусовий акорд.
Жінка обережно зробила перший ковток гарячого цілющого напою і задоволено всміхнулася. І в цей час ожив, прокинувся старенький динамік на стіні. Він наповнився скрипами, потріскуванням, зітханнями і, трохи притишений далиною, чоловічий голос промовив:
— Доброго ранку, Зоряно! Ледве розшукав ваші мрії серед пелени цього дощу! Як у вас справи? Де побували? Що віднайшли? Чим наснажили душу?
— У вас досить оригінальний хист навідуватися в гості в найбільш несподіваний момент, добродію Подорожній, - жінка майже не здивувалася звучанню голосу, лише підняла очі в тому напрямку.
— Дуже непросто віднайти мелодію саме вашої душі, Зоряночко, серед гамору і розмаїття людських емоцій, що переповняють простір. Тому я щиро радий, що знову з вами і прошу розповісти вас про справи, настрій і мрії.
— Що ж розповідати? Здається, все як завжди. Хоча…
Моє серце тепла іще просить…
Хилиш небо і кажеш: “Погрійсь!”
Я недавно тут їздила в осінь –
Не далеко, за місто, у ліс.
Назбирала кленового листу,
Надивилась на спокій ріки.
Розігнала тумани імлисті
Що встелили минулі роки…
І довірившись лагідній втісі,
Відганяю зневіру крилом.
І радію — і днем цим у лісі,
І любові останнім теплом.
— Чудово! Образно! Хвилююче! Щиро! Але чому ви мрієте про осінь? Адже таким почуттям більше пасує весна! Ось пригадайте…
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
“Цілуй її, цілуй її —
Знов молодість не буде.
Ти не питай, що буде там –
Чи забуття, чи зрада!
Весна іде назустріч нам
Весна в цей час нам рада!
Момент єдиний залиши,
Забудь свій сум чи горе.
Як струмінь власної душі
Гаї шумлять мов море!”
Скупались зорі у вод,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
“Цілуй її, цілуй її –
Знов молодість не буде!”
— Можливо, що й так. Та шлях від літа до весни в душі жінки дуже не простий. Це чоловіки вміють просто мандрувати порами року, епохами, бажаннями. Жінки звикли все це проживати заново, пропускати через своє серце і душу. Спочатку мріяти, потім сподіватись і лише після цього – вірити. Ось і для мене:
Коли усе вже відболіло
І шепіт долі занімів,
Постукалась до серця ВІРА –
Я відчинила двері їй.
- Красуне з карими очима,
Чого шукаєш в дивнім сні?
- ПОВІР! І будеш ти щаслива, -
Сказала, й зникла у мені.
А я збентежено стояла
На перехресті двох доріг…
Кого я сотні літ чекала?
Хто зрозуміти все би зміг.
— Слухаю вас, Зоряно, і мені все це видається чарівною казкою з неодмінно щасливим фіналом. Варто лиш відшукати квітку з сімома пелюстками чи підслухати в шепотінні трав заповітні слова, як відчиниться брама до райського саду. Можливо ви їх уже знаєте! А якщо і ні, то пошукаймо разом…
Голос ще продовжував звучати, але слова ніби закочувалися у густу траву і годі було сподіватися їх віднайти і зрозуміти. Натомість в динаміку знову щось зашаруділо, клацнуло і бадьорий голос промовив:
“Говорить Україна! Київський час — 5 годин 30 хвилин!”
Знову починався новий день…