1.
Дорога блищала, дорога іскрилась,
І, захватом повна, душа наче лилась.
Навколо сріблилися листям дерева,
Пташки щебетали, крізь крик павичевий,
Навкруг жебоніли струмки, водограї,
Веселки вставали від краю до краю.
Дорога дзвеніла і звала з собою,
Крізь наміри кращі, у світло спокою.
Під вечір вже пагорби дивні постали,
Усі в діамантах і злоті портали,
І арки наповнені пишним тріумфом,
І башти з нефриту й червоного туфу.
Дорога впиралась в прекрасні ворота
З надміцної криці - чудова робота,
Вони вже були чимось страшним розбиті,
Протяжно скрипіли від подиху вітру,
Мов кликала жалісно, плакала жінка...
І матері голос пізнавши так гірко,
Ти тихо ввіходиш, від жаху в нестямі.
Дорога стікає униз між горбами.
Багряне, крізь хмари, схиляється сонце.
І подих крижаний, і прірва бездонна.
І вмерла надія, і небо померкло,
І раптом, навіки, ти втрапив до пекла...
2.
Та ніч знов проковтує змучену душу,
Чи сон, чи видіння, та жити ти мусиш.
------
Якесь позабуте освітлене свято,
Знайомі та друзі, кохані дівчата,
І грають нестримно волоські музики,
І танок все швидше, під радісні крики,
І все це - крізь ніч , на якомусь майдані
Лишається нижче і далі все, далі...
І мчить тебе потяг, крізь простори сині,
Від свята до свята, крізь тугу пустині.
На даху вагону, очима до неба,
Ти всотуєш зорі величні, безмежні,
І бачиш як дишуть вони, величезні,
Як ангели в"ються навкруг незчисленні,
І все неподільне, і смертне, і вічне,
І потяг твій їхати буде довічно...
-------
Вже ось твоя станція. Бачиш з дороги
Таких рідних вікон оманливий вогник.
Та потяг на станції цій не спиняє
І тільки дорогу тобі залишає...
-------
Лиш простір наповнює серце без міри,
І значення мало -
ти любиш, чи віриш,
Усі твої біди, скорботи і жалі -
Лише сухе листя на Вищих скрижалях...
І тоскно нездійснене щемом заводить,
І що має бути - то сповна приходить,
І ми до кінця все одно не пізнаєм:
Чому ми так любим,
так смертно страждаєм,
Чому цю дорогу буттям називаєм,
І падаєм в зорі,
чи може злітаєм ?!