Дорога – це путь у сумну круговерть.
Нас хочуть до глини розтерти.
А я? Я шукаю, як збоченець, смерть,
щоб з нею разом не померти.
І хочеться випить, і плюснути ще,
і хочеться поглядом вивчить.
Твій відданий розум печальних очей
не зможу забрати у відчай.
Ти хто? Ти для мене прийшла у життя?
Придумать для мене дитину?
Не варто так думати, я до нестям
в собі відчуваю щербину
холодних хвороб, і бездумних ночей,
і зраджених друзів, і літо…
Ти хочеш пробачити все? а зачєм?
Мені все одно вже не жити,
бо віри не йму у твої умняки,
і що нас врятують на світі.
По світлому полю ростуть будяки.
Лишається швидко сивіти
і пити ще склянку, і ще не одну,
і вірить в спасенність тілами.
Я ще віддзвонюсь, я тобі маякну
котами на нашім татамі.
В мені прокидається ніжний монах.
Нам треба в останню дорогу,
бо уманська тане у сірих вогнях,
як пам’ятник роберту коху.
Заплющити очі у талій воді,
з’єднатись з цією землею.
Зізнатись в усьому лише беренді
і вічно залишитись з нею.