Там, де дуби шурхотять від вітрів,
Там, трава недоторкана стелиться,
Статний юнак юну діву привів
В храм, що стояв там самотньо та велично.
Не бачили люди такої краси:
Віками стояв він, та ними не мічений...
"Глянь-но, мій милий, он там в образи
Ластівка б"ється та мечеться в відчаї !"
... Пташка маленька під куполом вилася,
В груди богам ударялася крильцями,
Криком заходилась, наче молилася
Їм, неживим, але з добрими лицями.
Плакала, звала, та хто тут відкликнеться?
Тільки відлуння іде по-над стінами:
То завирує, неначе прокинеться,
То завмирає за ставнями синіми...
Море людське! Ти є храм неосвячений!
Не бачиш, не чуєш, у себе замріяний,
Як губиться доля чиясь не побачена,
Крик не почутий і відчай осміяний.