Боюсь, зима будет дольше,
чем надо. Макаешь подошвы
в тоскующее оттепели устье,
державы затопившей захолустья.
Как сукровица, как кровавый пот
с Господня тела, дождь идет.
Пустеют улицы, тускнеют лица.
Плебс, выживанья на границе,
бросает город гнить в ремонте,
я бормочу в дремоте:
умри, любимая, мгновенно, ведь
уж станет некому тебя отпеть.
Птицы выбрали вечное лето,
скоро оно будет всюду. За это,
вскормленные голодом, остались дети –
сварливое завтра. Винтовки и плети
распродал конвой.
Остались, впрочем, и мы с тобой.
В развалинах этих контуженный Каин
хочет сыскать уцелевшее. Камень
резво хиреет в фундаментах зданий.
Деревья твердеют, густеет сознанье.
А время рвануло в одну из атак,
как мертвый контрактник, ну, то есть – никак.
с украинского
из сборника "Пепси" (1998)
Динамо Харків
Зима видається занадто довшою,
ніж того треба. Мітиш підошвою
межі відлиги, що суне тужаво
на прикордонні райони держави.
Крапле дощ – терпка сукровиця
з Господнього тіла. Тьмяніють лиця.
Міста порожніють. Йдучи по лезу
свого виживання, залишки плебсу
кидають квартали скніти в ремонті,
і сон довірливо шепче дрімоті:
вимри, кохана, зроби то хутко –
не стане дзвонів твоєму смутку.
Птахи обирають вирій, що згодом
стає перманентним. Зрощені голодом
лишаються діти – сварливе завтра
старої республіки, оскільки варта
давно розгубила багнети й набої,
крім того, лишаємось ми з тобою.
В розбитих будинках скалічений Каїн
шукає вцілілі речі. Камінь
в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість
тверднуть дерева, гусне свідомість,
і час іде, як загиблий вояк
в чергову атаку, тобто – ніяк.