Море… Безкінечна синя далечінь, яка не поспішаючи несе хвилі до спраглого берега, що піниться білим… Терпкий аромат солі лоскоче носа, кигикання чайок милує слух… Розслабляюсь, як зігріта ящірка у ласкавих золотих променях. Відкидаю вільним помахом свої проблеми, і душа вмить стає безтурботною і хоче полетіти ввись, до чайок. Піднімаю голову угору і прикритими очима сміюся до сонця. Мені легко і хороше.
Обожнюю, коли море таке – спокійне, тепле, у берега гаряче, неповоротке, як грайливий синій ведмідь. Люблю дивитися на його безмежну гладь, на блакитні проблиски таємничості з морських глибин. Відчувається щось таке рідке, до болю знайоме і своє…
Раптом помічаю, як одна моторна чайка стрімко ринула вниз і, ледь торкнувшись води, змила угору з рибиною. Мене проймає: море не лише заспокоює нерви і надихає митців, воно дарує і підтримує життя. Дивлюсь на синяву вже іншими очима. Можливо вона – моя домівка, першоджерело роду людського. Адже кажуть, що життя на планеті зародилось саме у воді. Часточка моря завжди зі мною: вона існує у мені, синява є в моїх очах, а широчінь присутня моєму палкому серцю.
Я знову закриваю очі і уявляю, як налітає вітер і здіймає бучу. Небо затьмарюють хмари, блискавка пронизує розбурхане море. Уявляю, як десь далеко, у сотнях кілометрів від мене, від берега, повільно йде на дно човен. Я розплющую очі, і їх ріже своєю недосяжністю небо. Море забирає життя.
Я рвучко підвожуся і мене тягне додому. Та я не можу так легко залишити Того, кого Люблю. Я обертаюсь і прощаюся з морем. Останнім поглядом. До наступної зустрічі… До наступного дня… наступної години..
Я повертаюся на стежку. З усміхом починаю відлік.