...та стежка – загублена біла нитка –
Стекла зі столу і зникла під лавою...
Каганець сонно блимає єдиним оком у ніч, надворі хуга,
Ані душі, ані півдуші – білим по білому – білий світ...
Господь Бог –
теплі руки, плетені вовняні шкарпетки, довге сиве волосся
тонесенька голочка – надто тоненька для огрубілих пальців
довго мружиться, заплющує одне око, намагаючись поєднати
небо і землю
голку і нитку
тебе і мене,
а тоді зачинає мережати дрібнесенькими стіжками полотнище долі:
бачиш – синє море з білими баранцями хвиль?
нікуди не поспішає, гладить батьківською рукою кожнісінького баранчика
з кошари на найвищій зеленій горі,
а тоді вишиває хатинку (хто-хто в рукавичці живе?)
і дитинку на лавці, і квіти, і котика, і чоловіка...
потім довго мружиться, вдивляючись у морок,
намацує поглядом білу ниточку загублену
і дбайливо – Господар! –
вплітає у мереживо світу...
....і тепер я знаю, куди маю іти...