Життя розпочалось - світанок
безглуздо лоскотав у серці,
де ще нічого не було.
А попереду - тільки сонце,
обабіч – молоді батьки.
За ними - он дядьки, тітки.
А в тих також маленькі діти...
І маєш вже чому радіти
хвилинці кожній самоти.
Он дзеркало, а в ньому – ти
і весь цей світ, уся кімната –
частина всього. Все – це хата.
Така безмежно-невідома,
бо ти вже на Землі, не дома,
Маленький Ангел. Тож живи,
втішайся, мрій на кожнім кроці,
забудь про все на тому боці,
цей світ сприймай тепер за свій.
Шукай частинку світла в людях,
велике серце в малих грудях
теплом навколишніх зігрій.
Ми є! Ми сходимо між люди,
рис набуваємо подібних,
аби зробити їх живими –
без нас вони – лише ссавці.
Без нас в людей нема любові.
В очах їх люто-буряковим
злість через страх і повно в роті
зубів, щоб гризти і кусатись.
Ми їх навчили цілуватись –
то було перше, решта потім:
протягнута рука на поміч,
дві посмішки – своя й назустріч,
вдоволено закриті очі,
сльоза за втратою гірка...
І знов протягнута рука,
уже до нас, про допомогу.
Для них ми – всемогутні боги!
Дають нам люди імена.
На добрих ділять і на злих -
одні за цих, одні за тих.
Ось так будується стіна
і, взагалі, всі стіни клітки
прозорі й досить заміцні.
Дитино, вивчи слово «ні!».
Не згоджуйся на напівправду,
на напів-їжу.Плач, кричи,
роби що хоч, та не мовчи!
Тебе ще слухаючи чують.
Твоїх очей безгрішних світло...
Воно їм душі обпікає
і вдень, і в час, коли ночують,
а тебе поряд геть немає
та тільки відьми пролітають
на своїх мітлах...Мабуть вірно
писав поет такий - Озірний:
«Іще зустрінемось колись...»
Бувай! Нам час. Ми здійнялись!
-Кохана! Бач, дитя заснуло,
а то все лопотіло щось,
немовби з кимось розмовляло.
-Хай спить.