Сказала тобі навздогін: "Прощавай!"
І кроки стихають, кроки...
Забрав цілий Всесвіт моїх сподівань
З собою... та ти - жорстокий!
Отруєні краплі безчестя в очах
Сховає від цього світу,
Бо сором - зізнатись у страху... хоча
Тобі ще мене судити!
Закриюсь в кімнаті - маленькій труні,
Де стеля, вікно і стіни
Розплавлені в млоснім електровогні
Пластмасового каміна...
Сидітиму там - за життя не знайдеш! -
Тихенько порву всі вірші,
Що ти їх писав... Можу й я, врешті-решт,
Та в мене виходять гірші...
І знову згадаю: хвилину тому
Ще кращі були ми, вищі,
В коханні клялися один одному,
Зливались в гарячій тиші...
І полум'я свічки тремтіло тоді,
Тривожити нас не сміло...
Хвилину тому ми були молоді...
Чи нам не достало сили?..
Злякаюсь думок, що ведуть в небуття -
Померти, мабуть, не вийшло...
То житиму, що ж! Хоч сумне це життя -
У тиші, холодній тиші.