С кожним ударом серця він відчував нестерпне бажання закричати. Він вже не розумів, що тепер відчуває. З одного боку в ньому кипіла ненависть, а з іншого серце розривалося від кохання. Згадувалися її очі, такі сині та холодні, дивно, чому раніше цього не було помітно… Вони завжди були такими, тільки блищали по-різному.
Дивлячись на фото він часто думав, що ж означає її погляд. І не міг собі відповісти на це питання чимось радісним. Ці очі - лише спокійне дзеркало озера її душі, яке неможливо скаламутити, хоч воно і не застигле. Лише відокремленість і небажання динамічно рости, бути разом з кимось.
Він вже ніколи не дізнається про що вона думає. Чим, насправді, є її бажання. Чи це просто гра, чи почуття все ж таки були? Чим були? Для чого?
Йому ніколи не дізнатися відповіді на ці питання. Вона мовчить і навряд чи відповість. Можливо посміхнеться однією з її вишуканих посмішок, подивиться і піде геть. А він… він залишиться, і серце знову почне битися так часто і голосно, що не зможе дихати. Захоче схопити її за руку, обійняти, притиснути до себе і вже ніколи не випускати тієї руки зі своїх долонь.
Але йшов 63 день коли вона просто пішла з його життя, щільно зачинивши за собою двері. І здавалося, що він звик жити без неї, без її дзвінкого сміху, без ніжних дотиків, без її серця…
Кажуть, що час - найкращій лікар. Але це неправда. Час не лікує, він просто плине. А лікують нас інші люди – друзі чи рідні, інколи просто нові знайомі. Нас лікують слова – ми віримо багато у що, і навіть коли нам кажуть неправду, ми також в це віримо. Також лікує алкоголь чи солодощі – тому що голова йде обертом як від першого, так і від другого. І тоді вже ні про що не думаєш. Лікує сміх – головне щоби був щирий та сонячний. Ось сміється и розуміє, що він щасливий. Але ж щасливий лише зовні. Десь там, в глибині душі, він досі самотній.
Самотність річ доволі дивна. Інколи вона обіймає його своїми величезними крилами, притискає до себе і не дає дихати Він виривається, виривається і зробити нічого не може. Починає йти обертом голова, і він просто падає без сил на ліжко. А самотність сідає поруч, гладить його по голові, витирає гіркі сльози і все повторює : " Ти не один, я поруч!" Ну, а йому лише хочеться спокійно дихати.
Та інколи самотність стає частинкою його, маленьким вузликом в грудях. І стукає нібито друге серце, правда, частіше і голосніше. Але він звик жити з цим. Звичайно, сподівається, що все це скоро скінчиться, але біль залишається, стук серця не стає тихішим…
Як би він хотів щоб все це був просто сон, щоби завтра можна було прокинутись і побачити її поруч… Чи забути її, забути назавжди. Стерти з пам’яті три роки його життя, життя в якому була вона, життя яке він любив, але втратив назавжди. Якби можна було все змінити! Він би не зробив тих помилок, які її відштовхнули. І казка, яку вони створили не закінчилась би так сумно!
Але серце б’ється так голосно, що заповнює всю тишу напівтемної кімнати… Він лежить один на ліжку, поруч пляшка віскі "Jim Beam Black" , аспірин і коробка її улюбленої "Венеціанської ночі"…