Якби ж снігу було більше тоді,
або, навпаки, море безкрає плескалось...
То сили природи просила б ти,
щоб тебе із душею на волю забрали.
Якби ж я знав - скільки болю в мені,
не пішов би тоді я за хмари білі.
І лиш образ твій - у моїй голові,
спати не дав, немов сильне похмілля.
Ти лишилась одна, я ж не сам, не в собі.
Я вже майже забув твою рідну усмішку...
Вірний друже, пробач, цю байдужість мені.
Загубились з тобою в житті ми...
я від тебе йду пішки.