Ти мене кохаєш всім серцем своїм, це прекрасно знаю,
Але чи гідна я тебе, чи зроблю щасливим, ось що я не знаю?
Чомусь заплуталась… розгубилась серед дурних своїх думок,
Які розум затьмарюють… туманять, немов той чадний димок,
Який в душу мою тихесенько заліз, немов той хижий вовк,
Він тільки-що мені щось говорив, я не зрозуміла… замовк!
Він, немов той злий біс, нашіптує, підштовхує мене до зла,
Щоб я тебе розлюбила, забула, навіть ім’я твоє, а я ж дурна
Не можу вирватись з його міцних обіймів… горе, мука мені,
Бо не знаю я ні радості, ні щастя, відколи він живе в душі!
Ти мені щодня говориш і говориш, що кохаєш… сумуєш,
У відповідь від мене чуєш ті самі слова… ти мене в думках цілуєш,
А я мучусь у сумніві своєму, чи будеш ти в моїх обіймах щасливим,
Чи дам тобі усе, що хочеш, чи назву тебе хоч раз ще милим?
Зараз біль свій, який спокою не дає, у вірші детально опишу,
Якщо я щось не те сказала або зробила… пробачення прошу!
Я мовчала довгі, довгі місяці, як камінь, я змагалася з собою,
Але ж не можу, не можу прожити все життя з проклятою журбою,
Знаю, що минуле – то марево… химерний сон… зоряний дощ…
Але у майбутньому хочу все забути, навіть не згадати і вигнати з душі
Отого проклятого, хижого вовка, який уже набрид давно мені,
Він навіть спокою не давав, проклятий, мені у бажаному сні!
Хочу переписати свою „золоту анкету життя“, поки ще не пізно,
Я вірю в кохання, яке у мені живе, воно мене закружляє, звісно,
Ніби сніжинку у вальсі з вітром, відчую і зрозумію тоді,
Що треба добиватись все що хочеш у цьому жорстокому житті!