Із вдячністю Зіновчуку М.М.
за вчасну підтримку та віру
в моє майбутнє.
Він спав не так, як всі дерева… Його душа і думки відлітали, а поверталися лише на якусь мить. Йому було байдуже - життя втратило сенс. Біль розривав серце на мільйони дрібних частинок, які, здавалося, ніхто не збере докупи.
Сонячна повінь залила узлісся, той мовчазний світ, що страждав. Співчутливе проміння не могли бути принадою ні дубу-велетню, ні будь-чому, що існувало поряд.
Дуб, коренастий, велетенський, зі смутком дивився на своє царство, яке оточувало його з усіх сторін.
Вождь лісу вже не міг нічим допомогти. Вітер гостював не частіше, ніж колись, але ліс не мав змоги витримати його натисків: падали найбільші дерева, ламаючи собою все на своєму шляху. Ліс начебто усвідомлював масштаби лиха - почався хаос.
«Якби мені залишили мої руки…» - забурмотів дуб. І враз йому пригадалися далекі минулі роки - такі щасливі! Пригадалися діти, які колись кожного року згрібали сіно, сміялися, жартували і розмовляли з ним. Вже давно їх тут не було. Він забув їхні обличчя та імена, пам'ятає тільки голос та долоні, що не раз торкалися до його листочків. Засумував…
Сонце сховалося за хмари, і на зміну приємним спогадам прилетіли думки про те лихе, що сталося. Неначе знову з'явився чорний силует людини, яка приходила до нього ввечері з сокирою в руках! Навіщо вона це зробила?! Дуб не розумів. Людина не взяла для себе нічого, те гілля так і залишилося лежати поряд.
З того часу багато разів сонце сідало за обрій, а вранці з'являлося знову. Тільки на цій частинці землі нічого не змінювалося. Лісовий світ жив в постійному незвідані. Він втратив свого вождя і наставника, не відчував людської турботи, занепав духом і забув про надію. Там не було життя, а тільки існування. Ніхто не хотів йому допомогти.
Час тягнувся довго, і тільки зимовий сон пролітав, як одна мить. Того теплого весняного ранку дуб не хотів прокидатися. Очі не бачили страждань, і душа не боліла. Але він відчув дотик чиєїсь руки - і все його єство здригнулося. Він побачив хлопчика і дівчинку, які стояли поряд, але не впізнав їх. І лише дотик долоні тієї дорослої дівчинки пригадався йому з далекого минулого. З теплих пальців линула музика, бо вони не раз торкалися клавіш фортепіано. Ці діти були з того щасливого життя, але дуб не впізнав їх, бо вони підросли. Піднявши повіки, він помітив всю красу, що була поруч: ніжно-смарагдові листочки берізок, яскраво-зелену травичку, що поросла всюди, усмішки лісу, який знову повірив у нього. І в цю мить дуб відчув у собі силу, побачив, як широко і могутньо розрослася його крона, яка неначе підтримувала блакитні небеса!
Це було початком нового життя. Дотик співаючої долоньки дівчинки і усміхнене обличчя хлопчика створили новий світ щастя і радості, де у живий ліс знову вселилася надія на майбутнє!..