Юнак був втіленням краси,
Усі закохувались в нього.
І навіть крапельки роси
Чіпать не сміли йому ноги.
Його любили німфи лісу,
А він холодний був, мов лід.
Тому доводилось Нарцису
Нести тим німфам безліч бід.
Аж ось одна із них сказала:
«Так покохай і ти, юначе».
І Афродіта покарала.
Ішов собі Нарцис і наче
У серці раптом виник біль,
Він глянув в воду джерела
І сильніш за сотню божевіль
Любов його в полон взяла.
Він покохав себе самого,
Своє прекраснеє лице,
Що було гарним, наче в бога.
Хоч навіть трохи дивно це:
Він цілував прозору воду,
В якій його було кохання.
Чув на губах лиш прохолоду,
А в серці – муки і страждання.
Нарцис помер в сльозах до себе.
Готова вже була могила.
Та тіла не було. Як небо
Там квітка біла розпустилась.