Заплутані, нещирі, сірі дні
зів'ялим листям падають під ноги.
Природа знов в осінньому огні
зимового чекання шле тривогу.
Ми наче загубились в дзеркалах.
З одного боку - дотиком долоні
тебе хочу торкатись, наче в снах,
і цілувати рідні твої скроні.
А в задзеркалля вже прийшла зима -
в твоїй країні час прудкіше лине.
Там – порожньо. Тебе давно нема.
Ти – знов на південь!.. Є тому причина.
Чарована прадавнім чаклуном,
як бранка в діамантових палатах,
зазвичай в пору цю ти мариш сном –
щоб я прийшов і встиг поцілувати.
А я не встиг! Торкнутись не зумів.
І Мить, що нам призначена, як доля,
вже стала Роком – як глибокий рів,
бездонна ніч в зажурених тополях...
Ти знову – птах, та лише до весни.
В скляному мурі літо проминає.
А я - навіщо? хто б це пояснив? -
біля дзеркал знов осені чекаю...