Вперше описую свої відчуття не притаманною мені, прозою.
Сьогодні моя вразлива душа зазнала невгамовного болю, не втримала у собі
мільйони крапельок сліз і відпустила зовні.
Я йшла вулицею і, як завжди, думала…
У мене на умі завжди духовне, омріяне мною, наболіле й найпотрібніше у сьогоденні, а також – насущне.
Так вже, мабуть, долею випало мені не бути такою, як усі… І я ще сама остаточно не знаю своєї місії на цій живій Землі. «Живій»… тому що вона дихає, має слух і зір, і пам'ять.
Пам’ятаю і я, що коли була маленькою, уявляла себе артисткою ; Така сором’язлива до жаху… і артистка! Потаємно наспівувала відомі і нікому не незнані пісеньки, певно складені на ходу... То було смішно і разом з тим – розумно, через те що вірно помітили психологи, коли вели спостереження за дітьми… Чим діти займалися у дитинстві, граючись, тим, як правило, вони зайняли свій дорослий «ефір», такими і стали у соціумі.
До чого ж стремилась моя дитяча душа?.. Ким себе бачила у майбутньому, який талан дав мені Творець, якою створив мене? Багато запитань… Обмаль відповідей.
Так ось. Йшла я назубок знаними доріжками, прилеглими до мого задумливого, як я, будинку, і зупинилась. Прийшла думка зателефонувати одній народній зірці… Яка, певно, честь бути обраним народом, мати найпрестижніший творчий статус! Маю таке саме стремління…
Розмова з поважним співаком відбулась, але вийшла надто короткою.
Хіба ж цікаво розмовляти з невидимкою? Хто мене сьогодні знає в Україні?!! Так собі… просто Міла.
І сльози стали мені склоподібним щитом, немов забризканим дощем, який сповільнив мої і без того нешвидкі жіночі кроки. Голосно заплакала я, відійшовши подалі від людей. І в серцях звернулась до Бога, своїми словами:
Господи! Якщо Ти дав мені хоч часточку того, що називають талантом, то чому залишаєш мене?!! Зараз, коли мені конче потрібна Твоя підтримка!!!
Кому, як не тобі, повинно бути видно мої митарства, чутно мої молитви…
Я вже втомилась шукати і не знаходити взаємності, стукати у зачинені, навіки броньовані, холодні сталеві двері. Я так хочу показати моїм приязним те, що вже маю; прагну знайти пару своїй відчайдушності, аби побороти нудні стереотипи, народженні слабкими миру сього. Я так довго довіряла собі й не слухала нікого! Йшла за кличем свого серця і сподівалась бути взнаною та прийнятою. О, як я втомилась помилятись у своїй наївності! Боже, коли я виросту?!! Чому декому простіше покласти слухавку, не зробивши і спроби вдати з себе слухача? Хіба важко прийняти, як факс, звернення моєї стременної душі, замість – мовчання! Боже, змилуйся наді мною! Прости мене, грішну і допоможи встояти у відданості моїй найбажанішій мрії…
У юності, коли моя мама відчула мій талант, вона була наполегливою:
– «Доню, добивайся свого, йди далі… Хай тобі Бог допомагає…»
І я робила перші спроби. Частіше вірила людям, малювала райдужними кольорами те, що насправді було темнішим за ніч… Підсвідомо допомагала іншим, коли мала в собі піднесення. Надихали, так само надихають і, я глибоко переконана, що – й надихатимуть мене добрі люди, котрі є по всьому світу: в Україні і в Росії, і на тих землях, по яких колись ще ступатимуть мої ноги. Люблю людей, саме гарячих, відданих, у яких душі чисті, мов у дітей, які не задумуючись ідуть на світло.
Нажаль, нашарування іміджевих перепон на багатьох тонких оболонках стає на заваді досягнення найблагородніших ідей. Вони симпатизують щирості та уникають зустрічей, пальцем не бажають поворушити заради того, ким колись пишатимуться і вихвалятимуться знайомством.
Немов у птаха, так б’ється моє надірване серце, тремтить знервоване тіло.
І здається, що немає мене у цім СПРАВЕДЛИВІМ світі. Тобто я є, але відчай відносить мої важкі думки подалі від реалі. То може, я там завжди була…
Спинила саму себе, поглянувши у небо… І почула сама себе, або своє дивакувате відлуння:
Навіщо я так… Все ще зміниться. Знайдуться люди, що є моїми однодумцями. То ще не прийшов мій час. Не почута ними. Не стрілись. Хоча… Якщо логічно помислити, то вже є. Але вони так само потребують підтримки. Тож, Міло, не гріши на Бога!
Перевела дух, набрала повні груди свіжого березневого повітря і пішла від небажаних поглядів.
14.03.2010