Пожбурила я жмутком листя в небеса!!!
То й що!!! Це осінь заспокійливо так діє!!!
Я вже не хочу просто вимовити «так»,
Я знову віднайшла свою надію.
Не хочеться іти «на ви» до всіх!!!
І мріяти, як всі, уже не хочу!!!
Не треба кидати весь світ до ніг
І голову мені ще раз морочить…
Мені набридло прагнути брехні,
Як істинного сенсу існування!
Чому не можна просто пережить
В самій собі неправильне кохання???
То й що, що очі в тебе мають глибину???
То й що, що серце також гучно б'ється???
Неможна вдвох летіти, бо внизу
Хтось має втримати в долонях серце!!!
Не треба!!! Знов жбурляю жовте листя…
Не хочу тих улесливих вмовлянь…
Мені подумати про це корисно,
Бо забагато ставлю я питань!!!
Піду… тепер мій смуток слуха вітер…
І порожнечею я сповнилася вся…
Для мене дуже мало цього світу,
Щоб зміг усю мене в собі вміщать…