і ті вірші, що вичавлені з болю,
і ті, що породили небеса,
лишились нині, як стерня у полі -
забута та занедбана краса.
упавши в діл, збуваються слова.
приспавши совість, скоюються злочини.
і дивляться на світ очима вовчими
подекуди нескошені жнива.
розплетене волосся білих хмар
розсипалося нивами із лоскотом.
забракне а чи ні у неба простору,
щоб запалити в сутінках ліхтар?
залишиться у пам'яті повір'я
де правда обернулася в брехню,
і скотиться сльоза крізь шар повітря
та впаде з тихим дзвоном на стерню...